ПАТОМОРФОЛОГІЯ ІМУННОЇ СИСТЕМИ. РЕАКЦІЇ ТА МЕХАНІЗМИ ГІПЕРЧУТЛИВОСТІ.АУТОІМУННІ ХВОРОБИ. ІМУНОДЕФІЦИТНІ СТАНИ.

ПРОЦЕСИ АДАПТАЦІЇ ТА КОМПЕНСАЦІЇ. РЕГЕНЕРАЦІЯ І РЕПАРАЦІЯ. СКЛЕРОЗ.

Імунна система забезпечує захист організму від інфекційних агентів та біологічних речовин з антигенними властивостями. Вона включає в себе периферичні органи: лімфатичні вузли, мигдалини глотки, лімфатичні фолікули в стінці кишки, лімфоцити в периферичній крові, селезінка  та центральні органи – тимус, кістковий мозок. Імунний захист  здійснюють лімфоцити (імуноцити), які утворюються з лімфоїдного зародку у кістковому мозку. Розрізняють два типи імунної відповіді: клітинна та гуморальна.

Клітинний імунітет виконують Т-лімфоцити (Т-кілери, Т-супресори, Т-хелпери). Вони утворюються в тимусі. У реалізації клітинного імунітету важлива роль належить цитотоксичним клітинам (Т-кілери), які здійснюють пряме пошкодження клітин шляхом їх лізису. Крім того, Т-клітини синтезують лімфокіни (цитокіни): інтерлейкіни, інтерферон таінш., які регулюють функцію макрофагів та інших лімфоцитів. Важлива роль в цьому процесі відводиться Т-хелперам (CD4) та Т-супресорам (CD8). 

Гуморальний імунітет здійснюється В-лімфоцитами, які трансформуються в плазмоцити і синтезують імуноглобуліни (антитіла). Імуноглобуліни мають антигенну специфічність і відрізняються між собою за амінокислотним складом. Розрізняють декілька класів антитіл: IgA, IgG, IgM, IgD, IgE. Імунна відповідь на антиген може бути первинною і вторинною. Первинна відповідь виникає у випадку першого контакту імунної системи з антигеном, реалізується через декілька днів, поки В-лімфоцити трансформуються у плазматичні клітини і почнуть синтезувати IgM. Вторинна відповідь виникає після повторного контакту імунної системи з антигеном, розвивається швидко (2-3 дні) за допомогоюIgG.

Захворювання тимуса

Захворювання тимуса найбільш часто проявляються його уродженою патологією: аплазія, гіпо- та дисплазія, атрофія, тимомегалія, а також акцидентальна інволюція, гіперплазія з лімфоїдних елементів або пухлинні процеси. При аплазії, гіпо- та дисплазії тимуса, а також його  віковій акцидентальній інволюції чи атрофії часто розвивається клітинний або комбінований імунний дефіцит. Тимомегалія (природжена чи набута) також супроводжується розвитком імунодефіцитного стану, що зумовлює важкість перебігу інфекційних захворювань, а іноді навіть летальні їх наслідки. Гіперплазія тимуса з лімфоїдних елементів характерна для аутоімунних захворювань.

Імунна відповідь організму на дію антигена

 Імунна відповідь організму на дію антигена здійснюється лімфоїдною системою організму і характеризується:

а) специфічністю (діє  на конкретний антиген);

б) потенціюванням (посилення дії при повторному введенні антигена);

в) імунологічною пам`яттю (розпізнає антиген через значний проміжок часу між його попаданням в організм).

Фази імунної відповіді:

-                                                                    розпізнаваня антигена лімфоцитами;

-                                                                    трансформація;

-                                                                    проліферація Т- і В- лімфоцитів.

Типи імунної відповіді:

- первинна;

- вторинна.

Первинна імунна відповідь виникає при першій зустрічі із специфічним антигеном. При цьому виробляються IgM, пізніше з`являються IgG. Вторинна імунологічна відповідь виникає при повторному попаданні антигену в організм і супроводжується накопиченням IgG. Імунологічна толерантність це не чутливість імунної системи до власних тканин, які є антигенами – це природна толерантність, розвивається ще в ембріональному періоді.

Імунологічна гіперчутливість -  особливості прояву реакції  гуморальної або клітинної ланок  імунітету  в сенсибілізованому організмі.

Розрізняють реакції гіперчутливості негайного та уповільненого типів, які морфологічно проявляються гострим або хронічним імунним запаленням. Реакції гіперчутливості можуть перебігати за чотирма типами.

 Гіперчутливість першого (негайного) типу  розвивається  за участі тканинних базофілів та базофілів крові, які виробляють IgЕ при попаданні в організм антигену (алергену).

Така реакція має місце при екземах, дерматитах, алергічних ринітах та гастроентеритах, атонічній бронхіальній астмі – місцеві прояви, анафілактичних реакціях та шоці – системні прояви. Реакція гіперчутливості негайного типу розвивається дуже швидко, при цьому переважають альтеративні та судинно-ексудативні зміни в тканинах: плазматичне просочування, мукоїдне   та фібриноїдне набухання, фібриноїдний некроз, накопичення грубодисперстних білків, фібрину, імунних комплексів, клітинних елементів - еритроцити,нейтрофіли, еозинофіли. Це так звані реагінові реакції, в яких беруть участь алергічні антитіла або реагіни, які фіксуються на мембрані тканинних базофілів та базофілів крові. При повторному попаданні антигена ці активовані клітини виділяють вазоактивні речовини – гістамін та різні ферменти, що запускає ексудативну реакцію судинного русла. В місці розвитку такої реакції виявляється інтенсивна еозинофільна інфільтрація, які здатні зменшувати алергічну відповідь.

Гіперчутливість ІІ типу (антитіло-опосередкована гіперчутливість) розвивається при взаємодії антитіла (IgG чи IgM)  з антигеном на поверхні клітин, з наступним їх пошкодженням через  лізис, фагоцитоз макрофагами, клітинну цитотоксичність  Т-лімфоцитів, зміну функції клітин.

Прикладом таких реакцій можуть бути реакції з руйнацією еритроцитів після гемотрансфузій, гемолітична хвороба новонароджених, реакції з руйнацією нейтрофілів, тромбоцитів та ін.

Гіперчутливість ІІІ типу (імунокомплексна гіперчутливість) розвивається внаслідок формування імунних  комплексів після взаємодії антитіла та антигену, що зумовлює активацію комплементу і розвиток гострого запалення та некрозу.

Імунокомплексна гіперчутливість може бути системною – сироваткова хвороба, системний червоний вовчак або місцевою – феномен Артюса після повторного введення антигену при щепленні.

Гіперчутливість ІV типу (сповільнена гіперчутливість) реалізується за участі клітин - сенсибілізованих лімфоцитів і макрофагів, які можуть безпосередньо проявляти цитотоксичність (Т-кілери) або продукувати  лімфокіни.

Ця реакція розвивається через 24-72 години після введення антигену у сенсибілізований організм і характеризується розвитком гранульоматозного запалення з казеознимнекрозом .До клініко-морфологічних проявів сповільненої гіперчутливості відносятьреакцію туберкулінового типу у шкірі на введення антигену, контактний дерматит, аутоімунніхвороби, імунітет при вірусних, гирбкових  та деяких бактеріальних інфекціях (туберкульоз, бруцельоз).

Аутоімунні хвороби прояв  порушення природної толерантності імунної системи до власних антигенів які сформовані ще в ембіональному періоді.

Формується аутоімунізація, тобто агресія аутоантитіл, циркулюючих імунних комплексів, які містять аутоантитіла  до антигенів власних тканин організму. У розвиткуаутоімунних захворювань суттєве значення  відводиться хронічним вірусним інфекціям, радіації, генетичним порушенням. Аутоагресія проявляється  декількома механізмами ушкодження клітин, які виникають за умови гуморальної або клітинної гіперчутливості (типи ІІ, ІІІ та ІV) та дисфункції імунної системи – зниження супресивної активності Т-лімфоцитів та антиідіопатичних антитіл.

 Аутоімунні захворювання можуть бути:

- органоспецифічні (тиреоідит Хасімото, інсулінрезистентний діабет, розсіяний склероз, енцефаломієліт, поліневрит, асперматогенія та інші)

-  органонеспецифічні або системні хвороби (системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, дерматоміозит та інші).

Органоспецифічні аутоімунні хвороби розвиваються у зв¢явку з пошкодженням фізіологічних бар¢єрів імунологічно відокремлених органів (щитовидна залоза, головний мозок, нерви, яєчка, наднирникові залози, очі). Проти незмінених антигенів цих органів утворюються аутоантитіла та сенсибілізовані лімфоцити. Цьому процесу притаманні морфологічні зміни, які характерні для реакції гіперчутливості уповільненого типу: тканина інфільтрується лімфоцитами, паренхіма гине, розростається сполучна тканина. Дляаутоімунних захворювань характерним є порушення контролю лімфоїдною системою імунологічного гомеостазу організму. Більшість аутоімунних захворювань мають сімейну схильність (системний червоний вовчак, тиреоідит Хасімото та інші) або зв’язані із специфічними HLA антигенами.

Виділяють також  аутоімунні хвороби проміжного типу: міастенія Гравіса, цукровий діабет першого типу, тиреотоксикоз, синдром Гудпасчера, Шегрена  та ін. Крім того, розрізняють хвороби з аутоімунними порушеннями: поява аутоантигенів при них виникає як результат змін антигенних властивостей тканин та органів, денатурації тканинних білків: опіки, опромінення, травми, хронічне запалення, вірусні інфекції.

Імунологічна недостатність  проявляється розвитком імунодефіцитних станів, які можуть бути:

 а) первинними внаслідок недорозвитку (гіпоплазія, аплазія) центральних або периферійних органів імуногенезу – уроджені або спадкові імунодефіцити;

 б) вториними (набутими) – виникають при захворюваннях або інших екзогенних впливах.

Первинні (уроджені) імунодефіцити проявляються дефіцитом клітинного, гуморального імунітету або комбінованим імунодефіцитом. Найбільше вивчені наступні типи уроджених імунодефіцитів: важкий комбінований імунодефіцит, гіпоплазія тимусу (синдром Дай Джорджа), уроджена агамаглобулінемія (хвороба Брутона), ізольований дефіцит IgA, дефіцит комплемента, синдром Незелофа, імунодефіцити, які зв’язані з спадковими хворобами (синдром Віскотта-Олдріча, атаксія-телеангіоектазія Луї-Бар)  та інші.

Клініко- морфологічними проявами первинних імунодефіцитів часто є наявність уроджених аномалій тимусу, недорозвиток селезінки, лімфатичних вузлів.

Аплазія, гіпоплазія тимусу супроводжується дефіцитом клітинного імунітету або комбінованим імунодефіцитом.

При аплазії (агенезії) тимус відсутній повністю, при гіпоплазії  розміри його зменшені, поділ на кору та мозкову речовину порушений, кількість лімфоцитів різко знижена.

В селезінці розміри фолікулів значно зменшені, світлі центри і плазматичні клітини відсутні.

В лімфатичних вузлах відсутні фолікули та корковий шар (В-залежні зони), збережений лише білякірковий шар (Т-залежна зона).

Причиною смерті хворих є прогресування інфекційних захворювань (гнійні інфекції, туберкульоз, сепсис тощо) і неспроможність організму боротися проти мікроорганізмів.

Вторинні (набуті) імунодефіцити зустрічаються досить часто при різних хворобах або при медикаментозній терапії. Розвиток набутих імунодефіцитів можуть спричинити інфекційні хвороби, лейкози, злоякісні лімфоми (лімфогранульоматоз), тимоми, саркоїдоз.

 Ятрогенні імунодефіцити часто виникають після променевої терапії, застосування кортикостероїдів, імунодепресантів, антилімфоцитарної сироватки, тимектомії, дренування грудної протоки.

При проведенні трансплантацій різних органів і тканин часто розвиваються реакції відторгнення трансплантату. При цьому антигени трансплантату індукують утворення специфічних антитіл і продукцію сенсибілізованих лімфоцитів, які інфільтрують трансплантат і викликають його руйнацію і відторгнення шляхом прямої цитотоксичної дії або шляхом секреції лімфокінів. Прояви трансплантаційного імунітету подібні до  реакції гіперчутливості сповільненої дії. У таких випадках приходиться користуватися імунодепресивними препаратами.

Прикладом ятрогенних імунопатологічних реакцій можуть бути реакції типу “трансплантат проти господаря”. Такі стани виникають при введені в організм реципієнта з імунодефіцитом великої кількості HLA-несумісних і життєздатних лімфоцитів, наприклад, при трансплантації аллогенних кісткового мозку чи кишки, або при переливанні лімфоцитів разом з кров¢ю. Хвороба проявляється висипаннями на шкірі, діареєю, печінковою недостатністю, анемією, нейтропенією.

Синдром набутого імунодефіциту

СНІД - захворювання яке має хронічний, рідше гострий перебіг і характеризується переважним ураженням органів імуногенезу та клітин крові, завершальним етапом, якого є тотальне пригнічення імунної системи.

Етіологія - Т-лімфотропний вірус імунодефіциту людини (ВІЛ).

Епідеміологія. Розповсюдження СНІДу носить характер пандемії.

Приблизно кожні 8-10 місяців число хворих СНІДом подвоюється, з них половина помирає на протязі 3 років. Більша частина з них виявлена в США, країнах західної Європи, Африки. В окремих районах Ценральної Африки інфіковано до 60 % дорослого населення. В Україні на 01.04.1998 р. зареєстровано 36 тис. ВІЛ-інфікованих. Джерелом зараження є хвора людина-вірусоносій. Найбільша концентрація вірусу виявляється в крові, спермі, спинномозковій рідині, в меншій кількості в слині, сльозах, в цервікальному і вагінальному секретах хворих.

     Доведено чотири шляхи інфікування:

-                     статевий;

-                             парентеральний (шляхом введення вірусу з препаратами крові, або при використанні нестерильних інструментів);

-                    трансплацентарний;

-                            з молоком матері.

За даними американського центру за контролем захворюванності ризик зараження медичних працівників при уколі інфікованою голкою або при порізі складає 4,7:1000.

Патогенез. В перебігу СНІДу розрізняють 4 періоди: інкубаційний, лімфаденопатичний синдром (ЛАС), пре- СНІД (синдром, асоційований зі СНІДом), синдрому набутого імунодефіциту (СНІДу).

Інкубаційний період може тривати від 6 тижнів до 12 р. і довше. Як правило, в цьому періоді симптоми захворювання не проявляються. В крові виявляються анти-ВІЛ – антитіла. Багато факторів, які знижують опірність організму, можуть спровокувати появу клінічної симптоматики. Приблизно в 20 % випадків спостерігаються гострі прояви первинного інфікування ВІЛ, через 3-6 тижднів з моменту зараження. Основними ознаками початку хвороби є висока і тривала лихоманка (38-39 С) з ураженням лімфатичних вузлів, частіше збільшення шийних, шкірні висипання і синдром мононуклеозу. Частота проявів: лихоманка 92%, міомалія – 83 %, шкірні висипання – 50 %, мононуклеоз і плазмоцитоз в формулі крові – 70 %.

Період персистуючої генералізованої лімфаденопатії характеризується стійким збільшенням різних груп лімфатичних вузлів. Морфологічно виявляється збільшення фолікулів лімфатичних вузлів. Тривалість періоду 3-5 років.

Пре-СНІД (синдром асоційований із СНІДом) розвивається на тлі помірного імунодефіциту і характеризується зниженням маси тіла до 20 %, розвитком лихоманки, діареєю, прогресуючою полілімфаденопатією, повторними гострими вірусними респіраторними інфекціями.

Період синдрому набутого імунодефіциту (СНІДу) супроводжується значною втратою маси тіла, аж до кахексії, різким пригніченням імунітету, що веде до розвитку опортуністичних інфецій і злоякісних пухлин (лімфоми, саркома Капоші).

Прояви СНІДу дуже різноманітні, однак вони згруповані в основні три синдроми:

-                                                                                 ураження лімфатичних вузлів;

-                                                                                 пошкодження, зумовлені опортуністичними інфекціями;

-                                                                                 розвиток злоякісних пухлин.

Зміни в лімфатичних вузлах схематично проявляються в трьох стадіях.

Стадія фолікулярної гіперплазії характеризується збільшенням розмірів фолікулів з великими світлими центрами. Навколо фолікулів є периферійний лімфоцитарний вінчик дуже вузький або взагалі відсутній, медулярні тяжі визначаються важко.

Стадія дифузної гіперплазії за типом ангіоімунобластної лімфаденопатії характеризується втратою звичайної структури лімфовузла. Гістологічно в лімфатичному вузлі переважають судини, клітин мало, склад їх поліморфний: круглі неправильної форми лімфоцити, плазмоцити, імунобласти, еозинофіли, тканинні базофіли. Фолікули атрофовані, дрібні. Інколи відмічається гіаліноз центрів фолікулів.

 Стадія лімфоїдного виснаження. Лімфатичні вузли представлені лише однією стромою. Синуси розширені, виповнені одноядерними клітинами. Лімфовузли зменшені,склерозовані, лімфоїдних елементів мало, зустрічаються плазмоцити та імунобласти. Подібні зміни спостерігаються в селезінці, вилочковій залозі, лімфоїдному апараті кишки.

Пошкодження, зумовлені опортуністичними інфекціями, мають саму різноманітну локалізацію і природу: бактеріальні, грибкові, паразитарні, вірусні. Опортуністичними називають інфекції, які викликаються умовно-патогенними (маловірулентними) збудниками, зараження якими у здорових людей не супроводжуються патологічними змінами. ПриСНІДі опортуністичні інфекції характеризуються рецидивуючим перебігом, генералізацією процесу. Лікування малоефективне. Виникають інтерстиціальні пневмонії, езофагіти,гастроентероколіти, енцефаліти, менінгіти, абсцеси, сепсис.

Злоякісні пухлини при СНІДі в основному двох типів: ангіосаркома Капоші, злоякісні лімфоми у людей похилого віку. При СНІДі вони часто є раннім проявом хвороби. Крім шкіри уражаються слизові, лімфовузли, інколи спостерігаються множинні вісцеральні пошкодження. Мікроскопічно саркома Капоші представлена численними новоутвореними, тонкостінними, хаотично розташованими судинами. Злоякісні лімфоми ушкоджують центральну нервову систему, лімфовузли, травний тракт, верхні дихальні шляхи, кістковий мозок.

СНІД завжди закінчується летально від прогресування гнійних інфекцій, сепсису, туберкульозу чи пухлинного росту.

Регенерація, процеси адаптації і компенсації.

У процесі життєдіяльності клітини організму постійно адаптуються до змін умов існування. Розрізняють адаптацію фізіологічну – відповідь клітин на нормальну стимуляцію гормонами чи іншими ендогенними біологічно активними речовинами та патологічну – пристосування клітин чи тканин до впливу патогенних чинників зовнішнього чи внутрішнього середовища. Адаптація проявляється: гіперплазією, гіпертрофією, організацією, атрофією, метаплазією, дисплазією.

Гіперплазія – збільшення розмірів органа, клітини чи тканини за рахунок збільшення кількості функціонально активних клітин (клітинна), або їх ультраструктур  (внутрішньоклітинна).

 Гіперплазія може бути фізіологічною та патологічною.

Крім того, розрізняють реактивну, або захисну, нейрогуморальну, або гормональну гіперплазії та замісну компенсаторну при втраті крові.

Реактивна, або захисна гіперплазія часто має місце в імуннокомпетентних органах: тимусі, селезінці, лімфатичній системі, червоному кістковому мозку, мигдаликах при антигенній стимуляції, септичних станах, анеміях тощо.

Гормональна гіперплазія буває, як фізіологічною (гіперплазія молочної залози при лактації), так і патологічною: гіперплазія передміхурової залози,  ендометрія, фіброзно-кістознамастопатія, гіперплазія щитовидної залози при дисгормональних порушеннях в організмі.

Патологічна гіперплазія виникає під впливом вірусної інфекції – гіперплазія епітелію в бородавках, тощо.

Гіпертрофія (від лат. hyper – надмірно, trophe – живлення) – це збільшення об'єму клітини, тканини чи органа за рахунок гіперплазії клітин, або збільшення кількості, і розмірів внутрішньоклітинних ультраструктур.

Розрізняють справжню й несправжню гіпертрофію. Перша характеризується збільшенням об'єму за рахунок функціональних (паренхіматозних) структур, друга – за рахунок опірних тканин – сполучної або жирової. Гіпертрофія невід'ємно пов'язана з гіперплазією (від лат. plaseo – утворюю), яка проявляється в розмноженні клітин шляхом мітозу (клітинна гіперплазія), розростанні тканин (тканинна гіперплазія) і ультраструктур (внутрішньоклітинна гіперплазія). До адаптивних процесів відносять нейрогуморальну гіпертрофію (гіперплазію) і гіпертрофічні розростання, до компенсаторних – компенсаторну гіпертрофію.

Нейрогуморальна гіпертрофія (гіперплазія) виникає на грунті порушення функцій ендокринних залоз. Фізіологічним прототипом її є гіпертрофія матки й молочних залоз при вагітності. В умовах патології спостерігається гіперплазія залоз ендометрію, мастопатія при дисфункції яєчників, гіперплазія вивідних проток молочної залози в чоловіків (гінекомастія) при атрофії яєчок, збільшення органів і виступаючих частин скелета (акромегалія) при аденомі передньої частки гіпофіза в дорослих.

Роль гіпертрофічних розростань у пристосувальних процесах невелика. Вони зустрічаються при  акропегалії, хронічних запаленнях слизових з утворенням поліпів, при порушенні лімфообігу в нижніх кінцівках і лімфостазі, який призводить до розростання сполучної тканини (слоновість, або елефантизм). Жирова й сполучна тканини можуть виповнювати простір, зайнятий органом або тканиною, що веде до їх атрофії. Прикладом може бути потовщення кісток черепа при атрофії головного мозку.  розростання жирової тканини в ділянці воріт атрофованої нирки. Такий вид гіпертрофії отримав назву вакатної.

Компенсаторну гіпертрофію поділяють на робочу й замісну (вікарну). Робоча гіпертрофія розвивається у відповідь на посилену роботу органа. У фізіологічних умовах вона спостерігається в людей, зайнятих важкою фізичною працею, і спортсменів (гіпертрофія скелетних м'язів, серця). В умовах патології вона виникає в серці, шлунково-кишковому тракті, сечовивідних шляхах, коли наявні в цих органах дефекти компенсуються посиленою функцією збережених структур.

Гіпертрофія серця досягає найбільшого ступеня при вроджених і набутих вадах клапанів серця, які супроводжуються стенозом, а також при гіпертензіях, звуженні просвітлення аорти, склерозі судин. Гіпертрофії підлягає, у першу чергу, той відділ серця, на який припадає функціональне навантаження. Маса серця при цьому досягає 1 кг. Структурним проявом компенсації є збільшення довжини серця, а також розширення його порожнини, яке визначається як активне, компенсаторне, тоногенне. Проте, якщо першопричина не усунута, порожнина шлуночка із часом зменшується. Гіпертрофія порожнистого органа (серця, кишки, сечового міхура), при якій просвітлення його зменшується, називаєтьсяконцентричною. Вона свідчить про інтенсивну компенсацію.

Товщина лівого шлуночка в таких випадках може досягти 2 см, а правого – 1 см. Мікроскопічно при цьому спостерігається значне потовщення кардіоміоцитів і збільшення їх ядер. Гіперплазія волокнистих структур строми, інтрамуральних судин, компонентів нервового апарату, що відповідають за нейрогуморальне забезпечення посиленої функції, значно відстає від темпів гіперплазії внутрішньоклітинних ультраструктур кардіоміоцитів. Отже, сприятливість у фазі компенсації є уявною, уже у своєму зародку цей процес має ознаки декомпенсації. Якщо не усунута першопричина, виникає невідповідність між збільшеними потребами гіпертрофованого міокарда й рівнем його кровопостачання, інервації, енергозабезпечення, обмінною площею мембран новоутворених ультраструктур. У гіпертрофованих кардіоміоцитах виникають жирова й білкова дистрофії, які послаблюють скоротливу діяльність серця. Внаслідок втрати кардіоміоцитами тонусу відбувається пасивне поперечне міогенне розширення порожнин шлуночків серця. Концентрична гіпертрофія переходить в ексцентричну з розширенням порожнистого органа, що є морфологічним виразом серцевої декомпенсації.

Гіпертрофія мязового шару шлунка або кишки виникає, природно, вище стенозу, який утруднює випорожнення. Це може мати місце при загоєнні виразок, наявності пухлин. Гіпертрофія сечового міхура спостерігається при аденомі передміхурової залози, яка звужує сечовипускний канал, а також у звязку з іншими затрудненнями випорожнення міхура. Функціональна недостатність названих органів виникає при дистрофії лейоміоцитів і проявляється в розширенні їх, порожнин.

Вікарна (замісна) гіпертрофія компенсує функцію одного із загиблих або оперативно видалених парних органів (легені, нирки, наднирники). За патологічною суттю вона близька до регенераторної гіпертрофії. В її виникненні велику роль відіграє комплекс рефлекторних і гуморальних впливів, як і при компенсаторній гіпертрофії.

Атрофія - прижиттєве зменшення обєму органів, тканин і клітин, яке супроводжується ослабленням або припиненням їх функції.

Розрізняють фізіологічну й патологічну атрофії.

Фізіологічна атрофія спостерігається протягом усього життя людини. Після народження атрофуються й облітеруються пупкові артерії, артеріальна (боталова) протока, у літніх людей - статеві залози, у стариків - кістки й міжхребцеві хрящі.

Патологічна атрофія спостерігається в будь-якому віці й може бути зумовлена різними причинами - недостатнім живленням, порушенням функції ендокринних залоз, ураженням центральної й периферичної нервової системи, інтоксикаціями. Патологічна атрофія – зворотний процес. Якщо ліквідувати причину, то при умові, що атрофія не досягла високого ступеня, можливе повне відновлення структури й функції органа. Патологічна атрофія буває загальною й місцевою.

Загальна атрофія, або виснаження, поділяється на такі види: аліментарне виснаження, виснаження при раковій кахексії, виснаження при церебральній кахексії, виснаження при інших захворюваннях. Поняття “виснаження” і “кахексія” не тотожні. Кахексія в початкових стадіях може не супроводжуватись виснаженням, а проявлятися прогресуючими дистрофічними змінами органів, наприклад, остеопорозом.

Аліментарне виснаження настає під час голодування. Поступово зменшуються запаси жиру, атрофується скелетна мускулатура. Атрофована жирова тканина набуває охряно-жовтого забарвлення в звязку з накопиченням пігменту ліпохрому. Жирова клітковина осердя й жировий кістковий мозок просочуються серозною рідиною й стають набряклими (серозна атрофія жирової клітковини). У шкірі голодуючих нагромаджується пігмент меланін, тому вона набуває сіро-коричневого забарвлення. Серце, печінка та інші органи зменшуються в розмірах. У кардіоміоцитах, гепатоцитах і міоцитах скелетних мязів накопичується пігмент ліпофусцин, внаслідок чого органи набувають буро-коричневого забарвлення (бура атрофія органів).

Виснаження при раковій кахексії характерне для злоякісної пухлини будь-якої локалізації. Особливо швидко воно розвивається у хворих на рак стравоходу, шлунка й кишки внаслідок розладів травлення.

Виснаження при церебральній та гіпофізарній ( хвороби Симондса та Шігена) кахексії виникає внаслідок ураження гіпоталамуса  або гіпофіза запальним процесом, чи пухлиною.

Виснаження при інших захворюваннях має місце у випадках затяжних хронічних інфекцій (туберкульоз, дизентерія, хронічний сепсис). Воно зумовлене глибоким порушенням обміну речовин.

При загальному виснаженні підшкірна жирова клітковина відсутня, очі запалі, шкіра суха, живіт втягнутий. Інколи мають місце голодні набряки.

Місцева атрофія виникає з різних причин. Розрізняють наступні її види: дисфункціональна, від недостатнього кровопостачання, від тиску, трофонейротична, від дії фізичних і хімічних чинників.

Дисфункціональна атрофія, або атрофія від бездіяльності, виникає внаслідок зниження функції органа: атрофія мязів при переломі кісток, атрофія зорового нерва після видалення ока. Застосовуючи масаж і гімнастику, можна сповільнити розвиток атрофії у хворих із переломами.

Атрофія від недостатності кровопостачання виникає внаслідок звуження артерій, які живлять орган. Знекровлення веде до гіпоксії, у результаті чого функція паренхіматозних елементів знижується, а розміри клітин зменшуються. Гіпоксія стимулює проліферацію (розмноження) фібробластів, тому при недостатньому кровообігу розвивається склероз. У хворих з атеросклерозом такий процес має місце в міокарді, нирках, головному мозку, ногах.

Атрофія від тиску виникає в органах, які зазнають компресії з боку пухлини чи аневризми (місцеве випинання аорти). Навіть кістки хребців і грудини атрофуються від стискання їх аневризмою. При закупорці сечоводів камінцями сеча розтягує ниркові миски й чашечки (гідронефроз), від чого атрофується паренхіма нирки. У разі затрудненоговідтоку ліквору розширюються мозкові шлуночки (гідроцефалія), а головний мозок атрофується.

Трофонейротична атрофія зумовлена порушенням звязку органа із центральною нервовою системою при травматичному, пухлинному або запальному пошкодженні периферичних нервів. За таким механізмом часто розвивається атрофія скелетних мязів.

Атрофія від дії фізичних і хімічних чинників виникає, наприклад, у кістковому мозку й статевих залозах під впливом променевої енергії. Радіоактивний йод викликає атрофію щитовидної залози. Після тривалого лікування адренокортикотропним гормоном або глюкокортикоїдами розвивається атрофія кори наднирників.

Органи при атрофії зменшуються. Поверхня їх у більшості випадків гладенька (гладка атрофія), у нирках - зерниста (зерниста атрофія). При гідронефрозі й гідроцефалії органи збільшені за рахунок рідини, яка в них скупчується, а паренхіма їх атрофована.

Метаплазія – адаптаційний патологічний процес, який характеризується заміщенням однієї диференційованої тканини іншою в межах одного гістіотипу:мезенхімального або епітеліального.

У м¢язовій та нервовій тканинах це явище не зустрічається. Найбільш поширеним прикладом метаплазії є заміщення одношарового призматичного епітелію на багатошаровий плоский, що спостерігається при запаленні слизової бронха, епітелію шлунка в кишковий епітелій – кишкова метаплазія, або ентеролізація слизової оболонки шлунка. Причиноюметаплазії може бути гіповітаміноз А та інш. Спостерігається метаплазія сполучної тканини з утворенням хряща чи кістки в рубцях, стінці аорти при атеросклерозі. Метаплазіявиникає в зв’язку з попередньою проліферацією недиференційованих клітин – непряма метаплазія. В основі метаплазії лежить зміна генетичної програми диференціювання на рівні стовбурових клітин Метаплазія епітелію може бути фоном для розвитку злоякісних пухлин.

Дисплазія – це значні порушення проліферації та диференціювання епітелію з розвитком клітинної атипії та зміною гістоархітектоніки: втрата полярності,гісто- та органоспецифічності епітелію.

Базальна мембрана при дисплазії не пошкоджується. Найчастіше дисплазія розвивається при запальних та регенераторних процесах. Залежно від ступеню проліферації і стану клітинної та тканинної атипії розрізняють три стадії (ступеня) дисплазії: І –легка (мала), ІІ – помірна (середня), ІІІ – тяжка (значна). Легка та середня дисплазії мають зворотній характер. Зміни клітин та тканин при важкій дисплазії рідко піддаються зворотному перебігу і розглядаються як передраковий процес. Іноді їх важко відрізнити від карциноми на місці.

Регенерація (від лат. regeneratio – відновлення) - процес самовідновлення живої матерії.

Регенерація відбувається на молекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному й органному рівнях і відтворює принцип авторегуляції життєвих функцій. В основі його лежать клітинні і внутрішньоклітинні гіперпластичні процеси. Для клітинної форми регенерації притаманне розмноження клітин, для внутрішньоклітинної форми – збільшення чисельності (гіперплазія) і розмірів (гіпертрофія) ультраструктур та їх компонентів. Друга форма властива клітинам усіх органів і є універсальною.

У морфогенезі регенерації виділяють дві фази – проліферації та диференціації. Протягом першої фази спостерігається розмноження недиференційованих (камбіальних, стовбурових) клітин або клітин – попередників. Під час другої фази молоді клітини дозрівають і спеціалізуються.

Регенераторний процес регулюється гуморальними, імунними, нервовими і функціональними механізмами. Гуморальні механізми реалізуються у клітинах і тканинах за участю внутрішньоклітинних і тканинних регуляторів, а поза ними – за участю гормонів, поетинів, медіаторів, факторів росту, а також кейлонів (речовин, які пригнічують клітинний поділ). Імунні механізми повяз ані із перенесенням лімфоцитами “регенераторної інформації”, нервові – з трофічною функцією нервової системи, а функціональні – з адекватними запитами органів і тканин.

Фізіологічна регенерація здійснюється протягом усього життя і відображає безперервний процес розпаду і синтезу речовин.

Вона характеризується внутрішньоклітинним оновленням молекул і ультраструктур, а також цілісних клітин, волокнистих структур і основної речовини сполучної тканини. Внутрішньоклітинна регенерація є єдиною формою відновлення

 складу і функцій кардіоміоцитів і нейроцитів центральної нервової системи. Поєднання внутрішньоклітинного оновлення з мітотичним поділом клітин спостерігається у печінці, нирках, підшлунковій залозі. Постійна зміна епідермісу, епітелію слизової травного каналу, синовіальних оболонок, кісткового мозку, елементів крові здійснюється переважно за рахунок клітинного поділу.

Репаративна регенерація. Репаративна регенерація – це заміщення дефекту органа при різноманітних патологічних процесах.

В основі її лежать ті ж механізми, які притаманні фізіологічній регенерації, причому репарація пошкодження в кожному із органів відбувається тим самим шляхом, що й в умовах фізіологічного відновлення, тільки більш інтенсивно. Внутрішньоклітинна регенерація стає основною формою відновлення структури дистрофічно змінених клітин, клітинна і внутрішньоклітинна – при їх некрозі.