СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ЖИВИХ ОСІБ

Експертиза або огляд потерпілих, підозрюваних чи обвинува­чуваних (загалом – живих) осіб як об’єкт судово-медичного до­слідження за часом роботи та важливістю в практиці експерта загального профілю займає друге місце після розтинів трупів. Судово-медична експертиза живих осіб проводиться звичайно експертом бюро судово-медичної експертизи. Але оскільки Закон (Карно-процесуальний кодекс України) передбачає, що експертом може бути призначений будь-який спеціаліст, який володіє необхідними знаннями, то для проведення судово-медичної експер­тизи може бути залучений будь-який лікар. Необізнаність і недостатня підготовка лікаря в проведенні експертизи можуть викли­кати серйозні помилки і як наслідок – неправильне судове рішення, що неприпустимо.

Необхідність в експертизі живих осіб в певних випадках безпосередньо випливає з вимог кримінального законодавства.

Зокрема, статтею 242 КПК України, що набрав своєї чинності з 20 листопада 2012 року, передбачено обов’язкове при­з­на­чення експертизи: “…2) для встановлення тяжкості та харак­­те­ру тілесних ушкоджень…”. Крім прямої вказівки закону, огляд може проводитися і для визначення механізму і давності утворення уш­код­жень, предмета, яким заподіяна травма, розмірів стійкої втрати працездатності, при самоушкодженнях, покаліченні членів тощо.

Перераховані питання не можуть бути вирішені за допомогою інших джерел доказів, оскільки вони вимагають спеціальних медичних знань. Якщо слідчий чи суддя навіть володіють такими знаннями, то вони не можуть використати їх для висновків у зв’язку з несумісністю свого процесуального становища з проце­суальним становищем експерта.

Як експертиза, так і огляд живих осіб, здійснюються за письмо­вою вимогою органів дізнання, досудового слідства, органів Міністерства внутрішніх справ чи служби безпеки, прокуратури або суду. Постановою слідчого чи ухвалою суду призначається експертиза; за направленнями чи пропозиціями проводиться ог­ляд. Судово-медична експертиза не може прово­дитися на про­хання приватних осіб, закладів, організацій, судів честі тощо. 
   Огляд живих осіб здійснюють в судово-медичній амбулаторії або в кабінеті лікаря. Якщо підекспертна особа знаходиться на стаціонарному лікуванні, то її оглядають у лікувальному закладі. В екстренному порядку огляд може проводитися у кабінеті слід­чо­го, дізнавача, в залі судового засідання та в інших офіційних міс­цях, іноді (як виключення) вдома у потерпілого, але ні в яко­му разі вдома у лікаря. Якщо необхідність в експертизі вдома у підек­спертного все ж виникає, то її необхідно проводити в присутності представників слідчих органів чи суду.

Складання висновків тільки за даними медичних документів (карт стаціонарного чи амбулаторного хворого, довідок станції швидкої допомоги, лікаря травмпункту тощо) допускається у тих випадках, коли органам слідства чи дізнання терміново потрібний експертний висновок, а огляд потерпілого чипідоз­рю­ваного утруднений, тимчасово неможливий за медичними показаннями, коли з моменту нанесення ушкоджень чи іншої ситуації пройшло багато часу.

За виписками з історії хвороби, за епікризами, листками непра­цездатності та іншими документами, які не містять достатньо даних про властивості травми, захворювання чи певний стан людини, проведення судово-медичної експертизи недопустиме.

Серед усіх випадків експертизи живих осіб огляд з приводу тілесних ушкоджень відбувається найчастіше і становить 90 %, зокрема з метою визначення властивостей ушкоджень та ступеня їх тяжкості. 
   Тілесне ушкодження – поняття не тільки медичне, але й юри­­дич­не. З точки зору кримінального права тілесне ушко­джен­ня– це протиправне, навмисне чи необережне (без наміру позбавити життя) заподіяння шкоди здоров’ю однією особою іншій особі. Воно може бути викликане дією (нанесення удару, спричинення опіків) або бездіяльністю винного (несвоєчасне надання медичної допомоги лікарем призвело до розладу здоров’я).

  З точки зору кримінального права тілесне ушко­джен­ня– це протиправне, навмисне чи необережне (без наміру позбавити життя) заподіяння шкоди здоров’ю однією особою іншій особі. Воно може бути викликане дією (нанесення удару, спричинення опіків) або бездіяльністю винного (несвоєчасне надання медичної допомоги лікарем призвело до розладу здоров’я). 
   З медичної точки зору тілесним ушкодженням називається порушення анатомічної цілості або фізіологічної функції тканин чи органів внаслідок дії на людський організм різноманітних факто­рів зовнішнього середовища (механічних, фізичних, хімічних тощо). Відповідно до Кримінального кодексу України тілесні ушко­дження поділяються на тяжкі (ст. 121), середньої тяжкості (ст. 122) та легкі (ст. 125). Серед останніх в свою чергу розріз­няють: 1) легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я або короткочасною втратою працездатності; 2) легкі тілесні ушкодження.

В окремі статті виділені побої і мордування (ст. 126) та катування (ст. 127), а в частині 2 ст. 121 КК зу­стрі­чається термін “особливе мучення   Методика судово-медичного огляду живих осіб з приводу ті­лес­них ушкоджень, засвоєння принципів побудови та форму­лювання висновків – завдання практичних занять (показового та самостійного амбулаторного прийому).      

ТЯЖКІ ТІЛЕСНІ УШКОДЖЕННЯ

   За ст. 121 КК України тяжким тілесним повинно бути визнане таке ушкодження, яке відповідало у особи хоча б одному з шести його юридичних критеріїв, а саме:

   1) ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння; 
   2) ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій; 
   3) ушкодження, яке викликало психічну хворобу; 
   4) ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 
   5) ушкодження, яке викликало переривання вагітності; 
   6) ушкодження, що спричинило непоправне знівечення об­личчя. 
  

 Ушкодження, небезпечні для життя – це такі ушкодження, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент їх заподіяння або які при звичайному їх перебігу (тобто, без надання медичної допомоги) закінчуються чи можуть закін­читися смертю. Запобігання чи відвернення смерті своєчасним наданням кваліфі­кованої медичної допомоги не впливає на визнання такого ушко­дження небезпечним для життя.

До небезпечних для життя також відносяться такі уш­кодження, які при клінічному перебігу через будь-який проміжок часу створюють стан, загрозливий для життя, вна­слідок чого вони закін­чуються смертю потерпілої особи. Цей стан повинен знахо­дитися в прямому причинно-наслідковому зв’язку з травмою.

Відповідно до “Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (МОЗ України, 1995 р.) небезпеку для життя в момент заподіяння створюють:

 1) ушкодження, що проникають у черепну, плевральну, черевну порожнини, у канал хребта, порожнину перикарда чи клітковину середостіння, в тому числі й без ушкоджень головного, спинного мозку та його оболонок чи внутрішніх органів;   

2) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи чере­па,

 за винятком переломів кісток лицьового скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа; переломо-вивихи чи підвивихи шийних хребців; переломи одного або кількох грудних чи поперекових хребців з пору­шенням або без порушення функції спинного мозку; закриті переломи під’язи­кової кістки; відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегнової або великогомілкової кісток; преломи кісток таза при наявності загрозливих для життя явищ;

 3) забій (ушиб) головного мозку тяжкого ступеня як зі здав­ленням, так і без здавлення речовини мозку; забій головного мозку середньої тяжкості при наявності симптомів ураження стовбу­рового відділу; внутрішньочерепні крововиливи із загроз­ливими для життя явищами;

закриті ушкодження спинного мозку у ший­ному відділі; закриті ушкодження грудних, попе­ре­кових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супрово­джувались тяжким спі­наль­ним шоком чи порушенням функцій тазових органів; 
   4) ушкодження з повним порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того з боку шкірних покривів чи з боку просвіту органа вони заподіяні; закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитовидної, паращитовидної, вилочкової у дітей) при наявності загрозливих для життя явищ;

5) закриті та відкриті ушкодження органів грудної,

черевної порожнини, органів заочеревинного простору (нирок, надниркових залоз, підшлункової залози) та порожнини таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній  відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри) при наявності загрозливих для життя явищ; 
   6) ушкодження крупних кровоносних судин: аорти, сонної (за­галь­ної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, пахвової, клубової, стегнової, підколінної артерій чи вен, що їх супро­воджують; 
   7) ушкодження, які викликали шок, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостат­ність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонарного чи органного кровообігу, жирову чи газову емболію, пневмоторакс. Всі вони повинні підтверджуватись об’єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструменталь­них досліджень;

8)      усі види механічної асфіксії, що супроводжувались комплек­сом розладів центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю, за умови, що це встановлено об’єктивними клінічними даними;

   9) загальна дія високої температури (тепловий чи сонячний удар) при наявності загрозливих для життя явищ; термічні опіки ІІІ-ІV ступеня з площею ураження понад 15 % поверхні тіла, опіки ІІІ ступеня понад 20 % поверхні тіла, опіки ІІ ступеня понад 30 % поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супро­воджувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів при загрозливих для життя явищах; 
   10) ушкодження від дії низької температури (холоду), променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми – всі при наявності загрозливих для життя явищ;

11) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (в тому числі і харчові токси­коінфекції) при умові, що в клінічному перебігу мали місце загроз­ливі для життя явища.

 Зі змісту пунктів випливає, що певні ушкодження тіла лише тоді потрібно відносити до небезпечних для життя, коли вони супроводжуються шоком чи загрозливими для життя явищами, тоб­то небезпеку для життя створюють саме тяжкі наслідки травми. Вони є визначальними ознаками небезпечного для життя ушко­дження.

 Ушкодження, яке спричинило втрату будь-якого органа або його функцій. Цей критерій об’єднує як анатомічну (фак­тичну) втрату органа (руки, ноги, але не пальця; язика, ока, ста­тевого члена, матки тощо), так і втрату цими органами належ­ної їм функції, приведення їх в бездіяльний стан. Під втратою руки або ноги треба розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій внаслідок паралічу або іншого стану, що виключає їх діяльність. При цьому про втрату руки чи ноги гово­рять тоді, коли має місце їх ампутація на рівні не нижче ліктьо­вого або колінного суглобів. Решта випадків розглядається як втрата частини кінцівки і оцінюється за ознакою стійкої втрати праце­здатності.

      Ушкодження, яке викликало психічну хворобу. Пси­хічною хворобою вважається порушення нормальної психічної діяльності людини, якепроявляється в зниженні розумових здат­ностей, в хворобливій зміні мислення тощо, незалежно від тяж­кості перебігу, тривалості та виліковності. Може виникати інколи як наслідок травми черепа, головного мозку (наприклад, пост­травматична епілепсія, слабоумство, енцефалопатія з маніа­кальним чи шизофреноподібним синдромом тощо, але не психоз чи невроз.
 

Оцінка ступеня тяжкості такого наслідку тілесного ушкодження здійснюється судово-медичним експертом після відповідного висновку психіатрів.

   Ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєд­наний зі стійкою втратою працездатності не менш як на од­ну третину.    Якщо після травми стійка втрата загальної працездатності становить 33,3 % і більше (тобто одну третину від 100 %), то такі ушкодження відносять до тяжких за критерієм “стійка втрата працездатності не менш як на одну третину”.

Ушкодження, що викликало переривання вагітності, потрібно відносити до тяжких тілесних ушкоджень лише у тих вападках, коли переривання вагітності, незалежно від її строку, не пов’язане з індивідуальними особливостями організму, а стоїть в прямому причинному зв’язку з травмою. Цей зв’язок визна­чають фахівці (акушери-гінекологи). Ось чому судово-медична екс­пер­тиза в таких випадках проводиться разом з ними. 
   Ушкодження, яке спричинило непоправне знівечення обличчя. Знівечення (спотворення) обличчя не є медичним поняттям, воно естетичне, загальнолюдське. Тому для встанов­лення наявності спотворення обличчя не потрібно мати спеціаль­них медичних знань. В зв’язку з цим судово-медичний експерт чи лікар не кваліфікує ушкодження обличчя як знівечення. Експерт встановлює тільки властивості і ступінь тяжкості самого тілесного ушкодження, на основі звичайних ознак так само, начебто вони розташовані не на обличчі. Але у своєму висновку він повинен обов’язково вказати: чи це ушкодження згладиме (поправне), оскільки поняття знівечення відноситься тільки до обличчя.

 Факт знівечення обличчя встановлюють слідчий чи суд на основі загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. 

ТІЛЕСНІ УШКОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ

   За змістом ст. 122 КК України, ушкодження буде вважатись середньої тяжкості при умові, що розлад здоров’я був тривалим. “Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (1995) роз’яснюють, що “тривалим нале­жить вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день)”. Такого терміну розлад здоров’я звичайно виникає при закритих переломах кісток кінцівок, нижньої щелепи, кіль­кох ребер, термічних опіках, що загоюються більше 3-х тижнів, та при інших аналогічних ушкодженнях.

До середнього ступеня тяжкості відносяться також ушко­дження, які спричинили значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Згідно зазначених вище Правил під значною стійкою втратою працездатності менш як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10% до 33,3%.

ЛЕГКІ ТІЛЕСНІ УШКОДЖЕННЯ

   Кримінальна відповідальність за спричинення особі легких тілесних ушкоджень передбачена ст. 125 КК України. Відповідно до змісту та структури цієї статті легкі тілесні ушкодження поділяються на:

    легкі тілесні ушкодження (ч.1);

    легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2).

Конкретних критеріїв названих ушкоджень у диспозиції ст.125 немає, а тому необхідно користуватись відповідними поло­женнями Правил, які роз’яснюють, конкретизують, а отже доповнюють короткі формулювання закону. 
   Згідно Правил легке тілесне ушкодження – це ушкодження, що має незначні швидкоминучі наслідки, тривалістю не більше як 6 днів. Отже, на практиці легкими тілесними ушкодженнями слід вважати такі, які: 
   а) не викликають у особи розладу здоров’я. До них належать подряпини, поодинокі невеликі садна, обмежені синяки тощо;

   б) викликають у людини розлад здоров’я або тимчасову втрату пра­цездатності до 6 діб включно. Такими ушкодженнями є пооди­нокі більш просторі синяки, крововиливи у власне шкіру, негли­бокі садна, чисельні подряпини, термічні опіки шкіри І ступеня тощо, тобто такі ушкодження, які не вимагають, як правило, втручання лікаря чи спеціального лікування. Через зазначений пе­ріод часу вони вже не впливають негативно на стан організму. 
   Під легкими тілесними ушкодженнями, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, необхідно розуміти такі ушкодження, які:

 а) викликають у потерпілої особи розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш як 3 тижні (21 день). Такої тривалості розлад здоров’я буває при заподіянні ран, просторих чисельних саден чи синяків, обмежених термічних чи хімічних опіків ІІ ступеня, струсу головного мозку, неускладненого вивиху в плечовому чи іншому суглобі кінцівок, закритому переломі кіс­ток носа (носових пластинок спинки носа), неповних переломів од­ного-двох ребер тощо;

 б) закінчуються стійкою втратою загальної працездатності до 10%. Такі наслідки травми бувають при втраті, наприклад, нігтьової фаланги одного чи двох пальців кисті, стопи, трьох-чотирьох постійних зубів тощо. У решті випадків наслідки травми визначають після загоєння ушкодження і стійкому порушенні функції систем чи органів. Наприклад, стійку втрату праце­здатності до 10% викликають деякі залишкові явища струсу головного мозку, пониження гостроти зору на одне око до 0,6-0,8, незначне пониження слуху, деформація великого пальця кисті, помірно виражена контрактура суглобів пальців кисті тощо. Відсоток стійкої втрати загальної працездатності визначають за вказаними вище таблицями.

     На практиці при розмежуванні легких тілесних ушкоджень і легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний роз­лад здоров’я або незначну втрату працездатності, треба врахо­ву­вати саме по собі ушкодження за його морфологією, його пе­ре­біг, кінцевий результат, загальнолікарський досвід, а також пе­ребіг і кінцевий наслідок даного ушкодження у конкретної осо­би. Сприяють правильній оцінці тяжкості ушкоджень і наве­дені вище критерії Правил. 
   Отже, у певного пацієнта тілесні ушкодження можуть бути або легкими (без будь-яких інших вказівок, в тому числі на від­сутність розладу здоров’я), або легкими, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (з посиланням на тривалість розладу здоров’я понад 6 днів, але не більш як 3 тижні, чи зазначенням відсотка стійкої  втрати загальної працездатності).

Справи, пов’язані з нанесенням легких тілесних ушкоджень, порушуються в судах лише за скаргами потерпілих, тобто відносяться до справ приватного обвинувачення, коли досудове слідство чи дізнання не проводяться. 
  

ПОБОЇ, МОРДУВАННЯ, МУЧЕННЯ І КАТУВАННЯ

   Ст. 126 КК України передбачає покарання за “завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень”. В зв’язку з цим необхідно з’ясувати терміно­логічні поняття. Під ударом треба розуміти одноразову раптову механічну дію будь-яким  тупим предметом на тіло людини, що спричиняє фізичне болісне відчуття. Побої – численні удари, які наносять потерпіломуодин за одним з метою завдання йому фізичного болю. Вони не є особливим видом ушкоджень. Інші насильницькі дії – це всілякі дії на людину, крім удару та побоїв, що викликають фізичний біль (викручування рук, тягання за коси, зв’язування, стискання частин тіла тощо). За змістом Закону ці злочини не викликають порушення анатомічної цілості чи нормального функ­ціо­нування тканин і органів людини, але обов’язково спричиняють фізичний біль. За цією ознакою вони відрізняються від тілесного уш­кодження. 
   Якщо після удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій на тілі людини залишаються ушкодження, то їх оцінюють за ступенем тяжкості, згідно з наведеними вище ознаками. Якщо перераховані дії не залишають після себе ніяких об’єктивних слідів, то судово-медичний експерт чи лікар у своєму висновку зазначає скарги потерпілого, вказує, що об’єктивних ознак тілесних ушко­джень не виявлено і не визначає ступеня тяжкості тілесного ушкодження. Разом з тим, у висновку слід зазначити: якщо потерпі­лому і були нанесені удари, побої чи застосовані інші насильницькі дії в названі ним ділянки тіла (вказати які), то такі, що не залишили після себе слідів і не спричинили розладу здоров’я, повинні бути віднесені до розряду насильницьких дій, які викли­кають фізичний біль. Такий висновок сприяє правильній кваліфі­кації злочину, оскільки факт нанесення ударів, побоїв тощо визна­чають праців­ники дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, опираючись на показання свідків.

Мордування, мучення і катування – це не якісь особливі ушкодження, а спосіб їх заподіяння, вони не мають характерних медичних ознак. Способом мордування, мучення чи катування можуть бути спричинені як тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження, так і легкі. Необ­хідність визначення способу нане­сення ушкоджень пов’язана з тим, що при визнанні спричинення ушкоджень методом морду­вання, мучення чи катування, кри­мінальна відповідальність за скоєний злочин збільшується. Відноситься до компетенції слідчих органів або суду.

 Мордування – це дії, направлені на багаторазове чи тривале спричинення особливого болю (щіпання, шмагання різками, реме­нем, поколювання голкою, шилом, дія термічних факторів тощо). Експерт встановлює наявність, властивості, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи недночасність їх нанесення, особли­вості пошкоджувального знаряддя, механізм його дії, а також сту­пінь тяжкості тілесного ушкодження. Все це дає можливість слідчому чи суду вирішити питання про багаторазове, систе­матичне травмування.

Особливе мучення, про яке мовиться у ч. 2 ст. 121 КК Ук­раїни, – це дії, направлені на спричинення потерпілому стра­ж­дання шляхом тривалого позбавлення пиття, їжі, тепла, волі або здійснені способом як небезпечним для життя, так і таким, що призвело до важкого захворювання (наприклад, залишення легко одягнутої людини в холодному закритому підвалі на тривалий час, внаслідок чого розвинулась гостра пневмонія). В таких випадках експерт разом із спеціалістом (терапевтом) повинен встановити причинно-наслідковий зв’язок між діями і захворю­ванням, що наступило. Якщо такий зв’язок буде до­ве­дений, то судово-медичний експерт кваліфікує ушкодження за ступенем тяж­кос­ті, використовуючи для цього загальноприйняті критерії, наве­дені вище. 
   Загострення попередніх захворювань після заподіяння тілес­ного ушкодження, а також інші наслідки ушкодження, що обу­мов­­лені не власне характером травми, а випадковими обставинами (наприк­лад, алкогольним чи наркотичним сп’янінням, правцем), індиві­дуальними особливостями організму (наприклад, гемо­фі­лією), дефектами надання медичної допомоги тощо, не повинні вра­ховува­тись при визначенні ступеня тяжкості ушкоджень. В таких випад­ках експерт зобов’язаний вказати характер причинно-наслід­кових зв’язків між травмою і такими наслідками. 
   Ушкодження хворобливо змінених тканин і органів може бути розцінене за ступенем тяжкості як ушкодження здорових, якщо між ним і несприятливим кінцем є прямий причинний зв’язок.

 У випадках смерті після нанесення тілесних ушкоджень судово-медичний експерт чи лікар поряд з вирішенням інших питань зобов’язаний встановити наявність чи відсутність при­чин­ного зв’язку між ушкодженнями і смертю. Якщо в постанові про призначення експертизи міститься питання про ступінь тяжкості ушкоджень, що були виявлені на трупі, судово-медичний експерт чи лікар повинен зазначити, чи мають ці ушкодження ознаки тяжкого, середньої тяжкості чи легкого, використовуючи критерії, наведені вище. 
   Встановлюючи причинний зв’язок між ушкодженням і смертю, фахівець не повинен характеризувати тілесні ушкодження як безумовно чи умовно смертельні. У випадках, коли між ушко­дженням і смертю є причинний зв’язок, ці ушкодження можуть бути ним оцінені як смертельні.