СУДОВО-МЕДИЧНА ТАНАТОЛОГІЯ

Вивчення патологічної фізіології смерті та різних механізмів її прояву і розвитку дали можливість виділити два періоди настання смерті: клінічну ібіологічну.

Клінічна смерть – це такий стан, при якому після зупинки дихання і серцебиття можливе відновлення життєвих функцій організму. Цей стан у звичайних умовах триває не більше 5-6 хв. Він може бути і більш тривалим при гіпотермії, що можливо тільки в умовах клініки. На цьому етапі вмирання організм, як ціле, уже не живе, проте життєдіяльність окремих тканин і органів збері­гається, необоротні зміни в них ще не настали. Ось чому при вчасному наданні медичної допомоги людині, що знаходиться в стані клінічної смерті, інколи вдається повернути життя. Клінічна смерть – стан оборотний. Отже, це не смерть, а глибоке пригнічення життєвих функцій. Цей стан може закінчитися смертю. Біологічна смерть – це такий стан, коли розвиваються необо­ротні зміни в корі мозку та інших органах і відновлення життєвих функцій стає неможливим. Моментом настання смерті вважають зупинку серця. Поки діяльність серця зберігається – людина жива. Тому зупинка серця і є кінцевою і безпосередньою причиною смерті кожної померлої людини. Смерть – це припинення всіх життєвих функцій. Припинення трьох чинників життя (роботи серця, дихання та кровообігу), послідовне чи одночасне, яке супроводжується зга­санням свідомості, дає можливість констатувати смерть. Сьо­годні ж серце може працювати за допомогою електростимулятора, легені можуть дихати за допомогою механічного респіратора, кров очищується за допомогою штучної нирки, живити організм можна за допомогою вливань. Старе визначення смерті, таким чином, втратило силу. Індивідуум вважається померлим, коли його мозок не функціо­нує, а мозкові клітини не випромінюють хвиль, що фіксуються елек­тро­енцефалографом. Кров може циркулювати, серце битися, легені дихати, але організм помер, оскільки свідомість щезла і піс­ля 24 год мовчання електроенцефалографа навряд чи відно­виться. Смерть мозку, відсутність свідомості визначають смерть індивідуума. Першою ознакою смерті вважається зупинка дихання, але вона не достовірна. Відомий випадок з англійським полковником Тоунсендом, який провів на собі дуже цікавий дослід. В присутності консиліуму лондонських лікарів він зупинив своє дихання. Оглянувши і склавши свідоцтво про його смерть, лікарі розійшлись по домівках. Після цього полковник “ожив” і наступного дня знову повторив перед тими ж лікарями цей експеримент. Проте його досліди над самим собою закінчились трагічно: під час чергового експерименту він помер. Іншою (другою) ознакою смерті вважається зникнення пульсу і зупинка діяльності серця. Проте і це спростовується фактами свідомого контролю над серцебиттям.Констатація факту смерті є найважливішим моментом у діяльності судово-медичного експерта і у лікуючого лікаря. Вчені вже давно шукали методи визначення ознак смерті. Ознаки смерті поділяють на відносні (ймовірні, орієнтовні або первісні) та на абсолютні (достовірні, або вірогідні). До відносних ознак смерті належать: 1. Пасивне, нерухоме положення тіла (звідси – покійник). Таке положення спостерігають у живих людей при багатьох хворобах, непритомних станах, після епілептичного нападу, в стані асфіксії, після ураження електричним струмом, при тяж­кому отруєнні тощо. 2. Блідість шкіри. Спостерігають у тих самих або інших ви­падках у живих осіб. 3. Відсутність свідомості. Також спостерігають у живих осіб. 4. Зупинка дихання. Життя людини деякий час можливе і без дихання або при поверхневому диханні (приклади вже наводились). 5. Відсутність пульсу та серцебиття спостерігають навіть при збереженні дихання, коли серце настільки слабшає, що пульсова хвиля не відчувається на периферійних артерія. Це не доводить настання смерті. Серце може ще працювати, але ця робота не фіксується звичайними фізикальними методами дослідження (пальпацією, вислуховуванням).  6. Втрата чутливості до больових, термічних і нюхових подраз­ників. Нерідко спостерігають при глибокому непритомному стані і це також не є ознакою смерті. 7. Відсутність рефлексів, у тому числі зіничного і з рогівки. Це більш переконлива ознака смерті, проте інколи її виявляють у живих осіб при перерахованих вище станах, під час агонії. 8.Охолодження кінцівок. 9. Ознака Бєлоглазова, відома під назвою “котяче око”.

При зупинці серця тиск в артеріальній системі падає, внаслідок чого і в очних яблуках виявляють втрату пружності. При боковому натискуванні 1-ІІ пальцями на очне яблуко зіниця набуває овальної чи щілиноподібної форми, що нагадує зіницю котячого ока. Ця ознака не є абсолютною ознакою смерті, оскільки може зустріча­тися при явищах різкої серцевої слабкості, зокрема при уявній смерті, при церебральній комі, тяжких отруєннях тощо. У здорових живих людей форма зіниці при стисканні очного яблука не змінюється. Усі перераховані ознаки спостерігають і у живої людини при певних обставинах, наприклад, при різних видах механічної ас­фіксії, при деяких отруєннях, струсі головного мозку, тепло­вому ударі, ураженні електричним струмом, при охолодженні тіла, епілептичному припадку, в стані глибокої непритомності, після сильних душевних потрясінь тощо. Це відносні ознаки смерті.

Абсолютними (достовірними, або вірогідними) ознаками смерті є трупні плями і трупне заклякання, зниження температури тіла до +20 С і нижче, висихання рогівок (плями Лярше) та інші зміни, що відбуваються у мертвому тілі. На факт смерті вказують також несумісні з життям ушкодження, які видно при зовнішньому огляді (відокремлення голови, поділ на частини, просторі прони­каючі в порожнини поранення з пошкодженням внутрішніх органів, загальне обвуглення тіла, виразні ознаки гниття тощо). У наш час смерть людського організму із загальномедичної точки зору розуміють у двох аспектах. З одного боку, розглядають смерть організму як цілого, тобто констатація кінцевої зупинки серця, яка дає право лікарю сказати, що людина померла і, отже, зробити відповідний запис в історії хвороби і видати лікарське свідоцтво про смерть. З другого боку, смерть організму розгля­дають як поступове, а не одночасне, припинення життєдіяльності окремих органів і тканин, тобто в процесі вмирання спостерігають динаміку переживання тканин і органів. Відрізок часу від моменту настання смерті організму як цілого до кінцевого омертвіння окремих органів і тканин називається суправітальним періодом і має в судовій медицині виключне значення. Саме протягом цього відрізку часу, що обчислюється приблизно 20 год, тканини, які ще не відмерли, відповідають на різні подразники (механічні, хімічні, електричні) так званими суправітальними реакціями (від лат. supra – зверху, наверху, вище + vita – життя). Виявлення їх допомагає встановлювати давність настання смерті.

ТРУПНІ ЗМІНИ

Трупні зміни, які є абсолютними ознаками смерті, – це процеси, що розвиваються у мертвому тілі, інтенсивність і вираженість котрих залежить від багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, у тому числі від часу, і які проявляються певними ознаками. У судовій медицині трупні явища поділяють на 2 групи: на ранні (тобто такі, що розвиваються протягом перших годин і доби після смерті) і на пізні (або трансформативні), які розви­ваються звичайно з 2-3 доби і відбуваються в трупі протягом більш-менш тривалого строку, аж до повного його скелетування. До ранніх змін відносять охолодження трупа, висихання, трупні плями, трупне заклякання, автоліз. Пізні трупні явища поділяють на руйнуючі труп (або знищувальні – гниття, руй­нація трупа тваринами чи рослинами) і консервуючі його (або ті, що збе­рігають труп, – муміфікація, жировіск, торф’яне дуб­лен­ня, збе­реження трупа у певних середовищах: льоду, сольових розчинах, нафті тощо).

РАННІ ТРУПНІ ЗМІНИ

Охолодження трупа (algor mortis). Смерть означає повне припинення функцій організму, зокрема вироблення тепла, внаслідок чого після настання смерті температура тіла, хоча й повільно, але неухильно починає знижуватися. Охолодження тіла залежить від температури і вологості навколишнього середовища, від наявності одягу, від властивостей поверхні, де розташований труп, від причини смерті, від вгодованості тіла, віку тощо. Як правило, охолодження трупа повністю закінчується протягом першої доби з моменту смерті (Д.П. Косоротов, М.І. Авдєєв). Зниження температури починається з відкритих частин тіла і триває до тих пір, поки вона не стане на 0,5-2 С нижчою від температури навколишнього середовища (за рахунок випаро­вування вологи). Вважають, що при так званій “кімнатній” температурі (18-20 С) температура трупа знижується в середньому на 1 градус за 1 год (М.В. Попов, М.1. Райський, М.І. Авдєєв та ін.). Для більш точного визначення закономірностей зниження температури трупа і врахування можливих різноманітних факторів, що впливають на швидкість охолодження, необхідно вимірювати температуру трупа через певний час (через 0,5 чи 1 год) на початку і в кінці огляду трупа на місці події. 
   У звичайних умовах, якщо тіло людини має температуру 20 ºС і нижче, то це є достовірною ознакою смерті. Досліджують охолодження трупа тактильно, а температуру термометром, на якому є шкала від +5-10 ºС до +35-40 ºС, у роті або в прямій кишці. Трупне висихання (desiccatio). Через деякий час після смерті, внаслідок випарювання вологи з поверхні трупа, спостерігають висихання. Воно починається перш за все на місцях, позбавлених епідермісу, на слизових оболонках губ і очей. Губи темнішають, зморщуються і стають більш щільними, жорсткими. Якщо очі були відкриті, то ді­лянки поверхні очного яблука між відкритими повіками поступово стають жовто-сірими, тьмяніють і дещо змор­щуються. Якщо розсунути по­віки, то ці ділянки дуже добре виділя­ються у вигляді видовжених три­кутників, основа яких повернута до райдужки, а верхівки – до кутів ока (так звані плями Лярше). Ці плями служать абсолютною ознакою дійсної смерті. Вони формуються не раніше 5-6 год після смерті. Просторі перга­ментні плями утворюються на місці опіків II ступеня, на грудях при прове­ден­ні штучного дихання за Сільвестром чи розтиранні шкіри тощо. Пергаментні плями – це місцеве, часткове висихання трупа, їх не треба плутати із загальним висиханням трупа (мумі­фі­кацією), що відноситься до пізніх трупних змін. Трупні плями (livores mortis) – це посмертне стікання крові під власною вагою в нижче розташовані ділянки тіла, скупчення її, переповнення дрібних судин і просвічування через шкіру. Звичайно це просторі суцільні синьо-багряні ділянки шкіри, що не піддавались тиску при лежачому положенні трупа.

Вони відіграють виключну роль у судово-медичній практиці. Трупні плями є однією з перших абсолютних ознак смерті, оскільки з’являються через 1,5-2 год після зупинки серцевої діяльності. Більшість учених вважає, що трупні плями з’являються в серед­ньому через 2-4 год після смерті, нерідко – через 1-1,5 год, або пізніше – через 6-8 год.

Досліджують трупні плями шляхом натискання на них великим пальцем по середній лінії в поперековій ділянці. В стадії гіпостазу трупна пляма при натисненні зникає внаслідок витиснення майже незміненої крові з судин. Після припинення тиснення кров по судинах швидко повертається і колір трупної плями відновлюється. При перевертанні трупа вони можуть зовсім зникнути з пер­вісного місця, а потім з’явитися на новому, нижче розташованому місці. У стадії стазу (дифузії) кров, яка згусла внаслідок про­сочуван­ня плазми в навколишні тканини, втрачає колишню здатність переміщатися по судинах і пляма при натискуванні вже не зникає, а лише блідніє і повільно відновлює свій колір. При перевертанні трупа вона вже не зникає, може зменшитись її інтенсивність, але на нижче розташованих ділянках трупа можуть утворитись нові пля­ми. Для того, щоб вони з’явилися, потрібний більш тривалий час. У стадії імбібіції трупна пляма при натискуванні не змінює свого забарвлення, а при перевертанні трупа не переміщується і тканини при розрізі рівномірно забарвлені у фіолетовий чи брудно-ліловий (бузковий) колір. Це обумовлено тим, що відбувається гемоліз і гнильний розпад еритроцитів, стінки судин і навколишні тканини просочуються гемоглобіном, який виходить через судинні стінки разом із плазмою. Зміна забарвлення трупних плям залежить не тільки від стадії їх розвитку, але й від місця і сили натискування. Динамометричне дослідження трупних плям дало можливість М.П. Туровцю в стадіях гіпостазу і стазу виділити по дві фази, що допомагає визначати давність настання смерті більш точно. Через 48 год після смерті автор констатував настання стадії імбібіції. А.І. Муханов (1965) запропонував свою модель динамометра для дослідження трупних плям, названого ліворометром (від livores – трупні плями). Перевага його в тому, що головка у нього прозора, що дає можливість під час натискування на пляму спосте­рігати за зміною кольору.

Кров стікає під власною вагою донизу не тільки в покровах тіла, але й у внутрішніх органах. Особливо добре це видно в леге­нях, у петлях кишок, у задній стінці шлунка, в нирках тощо. В цих внутрішніх кровонатьоках розрізняють ті ж стадії розвитку, що і в утворенні зовнішніх трупних плям. У процесі розвитку стазу у внутрішніх органах частина плазми, яка виходить із судин, просочується через серозні оболонки і нако­­пи­­чується у плевральних, черевній і перикардіальній порож­нинах. Цей транссудат спочатку жовтий, а потім через домішок гемогло­біну стає червонуватим. На кінець 3-4 доби після смерті в порож­нинах можна знайти до 50-100 мл такої рідини. Ці зміни посмертні і не зв’язані з будь-якими прижиттєвими пошкоджен­нями або хво­роб­ливими процесами. За виглядом трупні плями можуть бути схожими на синяки, ось чому дуже важливо вміти їх розрізняти. Синяки можуть розташовуватись в будь-якому місці тіла, трупні плями локалізують­ся звичайно у нижчележачих місцях, межі їх нечіткі, в перших двох стадіях вони зникають або бліднуть при натискуванні пальцем. Судово-медичне значення трупних плям дуже велике: 1) це абсолютна, найбільш рання, ознака смерті; 2) ступінь їх розвитку може орієнтовно свідчити про давність настання смерті; 3) вони вказують на положення тіла після смерті;4) за ними можна зробити висновок про зміну положення трупа, про переміщення його з одного місця на інше (цьому сприяє малюнок плям); 5) забарвлення їх дає підставу лікарю запідозрити певну причи­ну смерті (отруєння отрутами, що змінюють гемоглобін, дію холоду, утоплення тощо) і відповідно планувати і проводити розтин трупа; 6) вони вказують на кількість чи стан крові в трупі; 7) вони можуть симулювати синяки.

Трупне заклякання (rigor mortis). Після настання смерті всі м’я­зи трупа розслаблюються, стають м’якими та податливими. Проте через деякий час м’язи починають поступово і самовільно ущільнюватись, стають твердими, трохи скорочуються і фіксують труп у певній позі, яку дуже тяжко змінити. Отже, трупне закля­кання – це особливий стан м’язової тканини, який характеризуєть­ся її ущільненням і скороченням на певний період часу. Це одна з ранніх абсолютних ознак смерті, яка може бути виявлена через 1,5-2 год після настання смерті. Судово-медичне значення трупного заклякання дуже велике: 1) це абсолютна рання ознака смерті; 2) воно допомагає визначити приблизну давність настання смерті (за ступенем його розвитку та вираженості); 3) заклякання фіксує позу трупа після смерті; 4) воно дає можливість іноді зробити висновок про пере­міщення трупа з одного місця в інше (зі зміною пози); 5) воно може допомогти у розпізнаванні причини смерті і її генезу (наприклад, при отруєнні блідою поганкою воно може бути відсутнім, слабко виражене воно в серці при його хворобах тощо); 6) заклякання гладеньких м’язових волокон внутрішніх органів може імітувати прижиттєві хворобливі стани (наприклад, гіпертро­фічний гастрит).

Автоліз – це самопереварювання тканин трупа під впливом власних протеолітичних ферментів – катепсинів (пепсину, трип­сину, амілази, фосфатази тощо) без участі мікроорганізмів. Це відбувається тому, що після настання смерті дія ферментів у трупі ще продовжується протягом деякого часу. Автолітичні процеси починаються зразу після смерті й відбуваються у всіх органах і тканинах. Цим пояснюється гемоліз еритроцитів, помутніння рогівки, зміна в ЦНС.

   У судовій медицині автоліз має негативне значення, оскільки несумісний з правильною діагностикою прижиттєвих змін. Про­цеси автолізу не використовуються для визначення давності настання смерті.

ПІЗНІ ТРУПНІ ЗМІНИ

Хоч пізні трупні явища починають розвиватися невдовзі після смерті, але стають виразними частіше на 2-3 добу; повного розвит­ку досягають значно пізніше (через кілька тижнів, місяців і навіть років). Вони викликають значні зміни трупа (його зов­нішнього вигляду, будови органів і тканин).Гниття (putrefactio). Гниттям називається складний процес розкладання органічних структур трупа, перш за все білкових речовин, під впливом життєдіяльності різних мікроорганізмів.

   Гниття залежить головним чином від температури, вологості та достатнього доступу повітря. Оптимальна для гниття темпе­ра­тура навколишнього середо­вища – 30-40 С. При зниженні температури гниття уповіль­нюється, а при 0-1С зупиняється зовсім. При підвищенні темпера­тури до 55-60 С гниття також починає сповільнюватися і навіть зупиняється, оскільки висока температура згубно діє на гнильні мікроби. Суттєве значення для гниття має вологість повітря. При не­стачі вологи мікро­організми гинуть. Води, яка знаходиться у тру­пі (65 %), ціл­ком достатньо, щоб підтримувати процеси гнит­тя. Гниття розвивається і проявляється на трупі в певному порядку. Сірководень і його заміщені (етил­меркаптан і метил­мер­каптан), що утворюються при гнитті, мають сморідний запах, який відчувають невдовзі після смерті людини. По суті непри­ємний запах від трупа є першою ознакою гнит­тя, яку можна визначити нюхом або за допомогою хімічної реакції. Сірководень з гемоглобіном крові утворює сульфгемоглобін, а з відщепленим від гемоглобіну залізом – сірчисте залізо, сполуки зеленого кольору, завдяки чому шкіра живота, особливо у правій здух­винній ділянці, набуває слабко вираженого брудно-зеленого кольору, який стає все інтенсивнішим і поступово охоплює інші ділянки тіла. Це так звана трупна зелень – друга (але перша види­ма) ознака гниття на трупі. Перші ознаки трупної зелені з’яв­ляють­ся звичайно у кінці першої або напочатку другої доби при температурі +18-20 С. Через 3-5 днів після смерті на шкірі трупа можна бачити також гнильну венозну сітку, яка утворюється при гнильному разкладанні (гемолізі та загниванні) крові в поверхневих венах. Гемолізована кров проникає через стінки вен і забарвлює шкіру за їх ходом у брудно-червоний, бурий, а потім – у зеленуватий колір. Гнильна венозна сітка може захоплювати лише окремі частини тіла (частіше – вищележачі).Одночасно із зміною забарвлення збільшується об’єм трупа внаслідок утворення і розповсюдження у підшкірній клітковині газів, що отримало назву “трупної емфіземи”. Розміри трупа значно збільшуються (“гігантський” труп). Обличчя, шия роздуваються, повіки спочатку закриваються, а потім очні яблука випинаються назовні, губи вивертаються, язик висувається з рота. Лице трупа стає невпізнанним. З отворів починає виділятися сукровична, брудно-червона, брудно-зелена рідина. На 7-8 добу після смерті, інколи пізніше, одночасно із здуттям трупа верхні шари епідермісу піднімаються газами у вигляді пухирів, наповнених кров’янистою, з гнильним запахом рідиною (гнильні пухирі), які легко лопаються, епідерміс відшаровується і звисає клаптями. (Їх треба відрізняти від опікових пухирів). Молочні залози і мошонка значно роздуваються газами, збіль­шуються статеві органи, задньопрохідний отвір зяє, газами вишто­вхуються харчові маси з шлунка (посмертна “блювота”), інколи вивертається піхва, матка; при наявності плода в матці (при вагітності) відбувається виштовхування газами плода і настають посмертні “пологи”. Гниття відіграє негативну роль у судовій медицині, утруднює роз­тин трупа, знищує ознаки багатьох пош­коджень і хво­робливих змін, заважає діагностиці прижит­тєвості ушкоджень, обтяжує визначення давності настання смерті. Проте гниття сприяє виявленню трупів (наприклад, за запахом, внаслідок їх спливання тощо). Гниття не повинно бути причиною відмови від судово-медичного дослідження трупа.

Руйнування трупа тваринами і рослинами. Трупи людей можуть піддаватися пошкодженням і повній руйнації комахами, домашніми (свійськими) та дикими тваринами, а також рос­линами. Комахи оселяються на трупі незабаром після настання смерті й швидко розмножуються (в літній період). Першими на трупі у теплу пору року поселяються мухи, які відкладають яйця. Личинки, що з’являються з них, проникають у труп, у внутрішні органи, аж до мозку, і починають свою руйнувальну роботу. Кількість личинок може бути величезною. В шкірі вони утворюють отвори, які можуть нагадувати дрібні колоті чи дробові рани. Личинки знищують внутрішні органи і всі м’які тканини. За образним висловом К. Ліннея (1736) “Три мухи можуть так швидко зжерти труп коня, як і лев”. При сприятливих умовах личинки мух можуть з’їсти труп дитини до кісток за 1,5-2 тижні, а труп дорослої людини – за 1-1,5 місяця. Крім мух, труп можуть руйнувати інші комахи та безхребетні. Мурашки через 4-8 тижнів можуть перетворити труп у скелет. Досить швидко починають об’їдати труп таргани, утворюючи ділянки на зразок пергаментних плям, які іноді нагадували садна чи опіки. Фауною трупа, її залишками (личинки, лялечки) можна керува­ти­ся при визначенні давності настання смерті.

Хребетні тварини також можуть руйнувати труп. Поїдання трупів голодними гієнами, лисицями, вовками, шакалами, воро­нами та іншими птахами загальновідоме. Рана, заподіяна дзьобом воро­ни, може нагадувати колото-різану рану. Собаки, кішки, сви­ні рідше пош­код­жують людські трупи, хоча, будучи голод­ними, вони обгри­зають частини трупа, особливо навколо ран. Миші, особливо щури, можуть значно об’їдати м’які частини трупа, в першу чергу відкриті ділянки тіла: обличчя, кисті. Пош­кодження від мишей і щурів дуже характерні – вони мають фес­тончасті, виїдені, характерні краї. Там містяться екскременти цих тварин. При перебуванні трупа у водоймищі можуть вияв­ляти пошкодження річковими чи морськими тваринами: рачками, водяними жуками, п’явками, морськими зірками, деякими рибами. Судово-медичне значення пошкоджень від тварин полягає в тому, що вони можуть нагадувати прижиттєві пошкодження, а го­ловне – знищуються особливості пошкоджень, що були при житті.

На трупах людей можуть поселятися різні рослини. Перш за все треба вказати на плісняву (цвіль), що покриває захоронений труп невдовзі після поховання. Пліснява оселяється на одежі, шкірі, розпушуючи епідерміс, і проростає у його найглибші шари. Після відмирання пліснява залишає після себе чорні плями, які нагадують сліди кіптяви, маслянистих забруднень. Труп, що знаходиться на відкритому повітрі, неглибоко в землі може проростати рослинами (зокрема травами), їх корінням і корінням дерев. Відомі випадки проростання трав через весь труп. За станом рослин ботанік може визначити їх вік, а отже, вказати приблизний час знаходження трупа на поверхні замлі на даному місці. В цілому участь плісняви та рослин у знищенні трупа незначна.

Майже завжди пізні зміни починаються з гниття, яке в певній стадії через несприятливі умови може припинитися, і труп починає консервуватися. Тому далеко не завжди в природних умовах трупи повністю консервуються. Муміфікація (mumificatio). Якщо труп знаходиться в умо­вах неcтачі вологи і наявності сухого повітря при хорошій вен­тиля­ції, то гниття припиняється, він швидко втрачає вологу і висихає. Процес загального висихання трупа називається муміфікацією.

Муміфікація може бути загальною, тобто розповсюджуватися на весь труп, і частковою, коли висихають тільки окремі частини тіла; природною та штучною. Підвищена температура значно прискорює муміфікацію, оскільки сприяє випарюванню вологи і зупиняє гниття. Тому муміфікація зустрічається найчастіше у місцевостях з жарким кліматом. Проте можлива муміфікація і при більш низькій температурі, якщо тільки вона забезпечена доброю зміною сухого повітря.

Муміфікація може відбуватися не тільки на відкритому повітрі, але й у могилі, наприклад, в пухкому піщаному або кам’янистому грунті, який добре вентилюється і всмоктує вологу, а також в приміщеннях з хорошою вентиляцією, наприклад, на горищі. Чим менша маса трупа, тим краще і швидше він висихає. Особливо швид­ко піддаються муміфікації дитячі трупи. При муміфікації труп поступово починає зморщуватися, темнішати і твердішати, шкіра набуває властивостей пергаменту. Різко спадає вага мертвого тіла; воно зменшується в об’ємі. Втрата ваги може досягти 75-90 %. М’які тканини стають ламкими, кришаться, іноді руйнуються міллю, кліщами, можуть перетво­рюватися в порошок. Час, необхідний для муміфікації, звичайно обчислюється місяцями. При сприятливих умовах труп дорослої люди­ни може муміфікуватися за 2-3 місяці, а дитини – ще раніше (М.В. Попов, 1950).

Не треба плутати муміфікацію з бальзамуванням. Бальза­мування – це особливий штучний процес консервації трупів (наприклад, труп М.І. Пирогова у Вінниці).

Жировіск – saponificatio (adipocera) – це своєрідне перетво­рення трупа, який знаходився в умовах надлишку вологи і нестачі кисню. В жировіск перетворюються трупи, що знаходяться у вологому грунті або в невеликих водоймищах зі стоячою чи повіль­но стікаючою водою (ставок, криниця). Гниття в таких умовах уповільнюється внаслідок відсутності повітря і вимивання водою частини мікроорганізмів. Підшкірна жирова клітковина, а з часом і інші тканини та органи трупа перетворюються у білувато-жовту (у воді) чи сіро-жовту (в грунті) грубозернисту масу, спочатку м’яку, потім – крихку. Ця маса без зусиль ріжеться ножем (в тому числі і кістки), пахне прогірклим сиром чи маслом, при нагріванні розтоплюється, на папері залишає жирну пляму, плаває у воді тощо.

Внаслідок свого зовнішнього вигляду, який нагадує жир і віск, такі тканини і стан отримали назву “жировіск”. Вперше описали його у 1786 році Фуркруа і Туре, назвавши його трупним воском, трупним салом. Суть процесів, що відбуваються у тканинах, зводиться до того, що під впливом надлишку вологи жири трупа роз­щеп­люються на гліцерин і жирні кислоти: олеїнову, пальмитинову, стеаринову та інші. Гліцерин і олеїнова кислота, як рідкі і розчинні у воді спо­луки, вимиваються і залишають труп. Інші кислоти, з’єднуючись з солями лужно-земельних металів, що знаходяться у воді (каль­цію, магнію), та з аміаком, який виді­ляється з білків при їх розпаді, утворюють кальцієві, магнезієві та амонієві солі цих кислот (тобто мила). Тому процес утворення жировоску ще називається оми­лен­ням. Утворення жировоску залежить від індивідуальних особли­востей трупів (ожиріння), зовнішніх умов, від вмісту солей у воді тощо. Дані про строки утворення жировоску суперечливі. Чим менша маса трупа, тим швидше утворюється жировіск. М.В. Попов (1950) вказує, що трупи немовлят цілком перетворюються у жировіск через 4-5 місяців, трупи дорослих – через 8-10 місяців (іноді більше).

Труп, перетворюючись у жировіск, зберігає свою форму (нап­рик­лад, труп Вашінгтона був ексгумований через 40 років після смерті, проте можна було впізнати його за рисами обличчя). Мікро­скопічне дослідження інколи подає чітку структуру органів і тканин. На трупі можуть зберегтися окремі пошкодження, кіптява пострілу, странгуляційна борозна тощо. У випадку отруєння в ньому можна знайти деякі отрути.

За ступенем розвитку жировоску не можна точно визначити час смерті, тривалість перебування трупа у воді чи вологому грунті. Мова може йти лише про приблизні та мінімальні строки.

Торф’яне дублення – це своєрідна зміна тканин і органів трупа, що потрапив у грунт з великим вмістом гумусових кислот (у торф’яне болото). Труп набуває темно-бурого забарвлення і ущіль­нюється, неначе дубиться. Звідси і назва цього процесу. В прісних болотах утворюється жировіск, але не дублення.

Процес торф’яного дублення вивчений недостатньо. Головним діючим компонентом є кислоти, які ущільнюють шкіру, розчиняють білки м’язів і внутрішніх органів, знищують гнильні мікроорганізми, розчиняють і вимивають солі з кісток. Кістки стають м’якими та гнучкими, вони легко ріжуться ножем. Внутрішні органи поступово зменшуються в об’ємі і розчиняються. Вага трупів зменшується майже наполовину. Трупи в стані торф’яного дублення дуже добре зберігаються багато десятків і навіть сотні років, що важливо для експертизи пошкоджень, а іноді й упізнавання трупа.

Трупи можуть зберігатися і при деяких інших умовах. Тривалий час труп зберігається в концентрованих розчинах солей (нап­риклад, добре зберігся з часів громадянської війни труп черво­ноармійця, знайдений у Сиваській протоці), у льодах, у землі райо­нів вічної мерзлоти, в нафті, смолі тощо.

СУДОВО-МЕДИЧНА ДІАГНОСТИКА ДАВНОСТІ НАСТАННЯ СМЕРТІ

Визначення давності смерті – це експертне встановлення строків її настання в годинах для раннього постмортального періоду (до 2-3 діб) або в добах, тижнях чи місяцях при наявності пізніх змін у трупі. При розслідуванні злочинів проти життя людини дуже часто вже на місці події під час первісного зовнішнього огляду трупа виникає необхідність у судово-медичному визначенні давності настання смерті. Встановлення цього строку надає велику допомогу органам дізнання, досудового слідства та суду і нерідко має вирішальне значення для виявлення конкретної особи, яка скоїла злочин.Судові медики широко розробляють проблему визначення давності настання смерті, використовуючи гістологічні, гістохімічні, біофізичні, фізико-хімічні та інші методи дослідження як в експериментах, так і при судово-медичних експертизах трупів.

Давність настання смерті в сучасних умовах визначають за наступними показниками та змінами.

1. Суправітальні реакції. Удар неврологічним молоточком в точці, розташованій на променевій кістці на 4-5 см нижче від ліктьового суглоба, викликає розгинання кисті. Удари по тилу кисті у міжп’ястних проміжках ведуть до зближення відповідних пальців. Удар по передній поверхні стегна в нижній третині супроводжується скороченням чотириголового м’яза тощо. Наяв­ність відповідної реакції м’язів свідчить про те, що з моменту смерті пройшло не більше 1-1,5 год. Через 2-2,5 год після настання смерті вказані м’язові скорочення не викликаються.

Ідіомускулярна пухлина або м’язовий валик утворюється протя­гом 6-8 год після смерті.

2. Охолодження трупа. В практичній роботі при виявленні трупа в звичайних кімнатних умовах і відносній вологості 50-60 %, при одночасному вимірюванні температури під пахвою і в прямій кишці, можна користуватись деними, наявними у спеціальних таблицях. Бурман (1861) встановив, що зниження температури трупа за 1 год в середньому становить 0,889 ºС і запропонував таку формулу для визначення часу, що минув з моменту смерті: де t – час, що пройшов після настання смерті (в годинах), Т – температура трупа в градусах Цельсія. 3. Висихання. Відсутність плям Лярше при відкритих повіках трупа свідчить про те, що смерть настала не пізніше 4-5 год. 4. Трупні плями. Навіть просте дослідження трупних плям шляхом натискування пальцем і спостереження за зміною кольору в місці натискування допомагає орієнтовно свідчити про давність настання смерті. В період з 2-4 по 10-12 год трупні плями при натискуванні пальцем повністю зникають і через певний час віднов­люють свій первинний колір. Після 12-14 год до 24-36 год трупні плями бліднуть при натискуванні і повільно відновлюються. Після 36-48 год трупні плями, як правило, не змінюють свого забарвлення. 5. Трупне заклякання. Відсутність трупного заклякання вказує на те, що після настання смерті пройшло менше 2-3 год або більше 3-5 діб. Може бути використана також наявність або відсутність його чи ступінь вираженості трупного заклякання у різних групах м’язів (тобто розповсюдженість його в трупі), а також ступінь відновлення його в м’язах після штучного пору­шення. 6. Гниття має відносне значення для визначення давності настання смерті. Проте можуть бути використані середні дані появи і розвитку окремих ознак гниття. Так, наприклад, трупна зелень у здухвинних ділянках з’являється через 24-36 год після смерті, гнильна венозна сітка – на 3-5 добу, початкові ознаки трупної емфіземи можна знайти на 3-5 добу, забарвлення в зелений колір всієї шкіри живота досягає на 4-5 добу, гнильні пухирі та позеленіння всього трупа спостерігаються через 8-10 днів, розм’якшення тканин трупа визначається не раніше, ніж через 1,5-2 місяці. Природне скелетування трупа (без участі комах, тварин і рослин) відбувається не раніше, ніж через 1 рік. Для повного скелетування з розпадом скелета на його фрагменти потрібно 3-5 років. 7. Інші показники. Вони отримані за допомогою різних лабораторних методик: морфологічних, гістохімічних, біохімічних та інших. Установлена динаміка автолітичних змін, вмісту ДНК, РНК, глікогену, білків і ліпідів крові, іонів калію, натрію, водню, електролітного складу рідких середовищ трупа, активності різних ферментів тощо Таким чином діагностика давності настання смерті є достатньо багатогранною і потребує глибоких знань закономірностей біологічних процесів, які відбуваються в мертвому тілі після смерті.