УШКОДЖЕННЯ ВІД ДІЇ ГОСТРИХ ПРЕДМЕТІВ.

СУДОВО - МЕДИЧНА  ЕКСПЕРТИЗА ВОГНЕСТРІЛЬНИХ  УШКОДЖЕНЬ

   Зброя – це предмети, пристрої чи засоби, призначені для нападу чи захисту або для пораження чи знищення противника (нап­риклад, вогнепальна зброя – гвинтівка, пістолет, револьвер, авто­мат, карабін, рушниця; “несмертельна” зброя – газові пістолети, аерозольні розпилювачі, пневматичні, газобалонні, електрошокові пристрої; холодна зброя – кинджал, фінський ніж, багнет, стилет, кастет; хімічна зброя – отруйні речовини різноманітного складу і призначення). 
   Знаряддя – це предмети, засоби чи прилади, які виготовляють для застосування з певною метою в побуті, на виробництві, в техніці (кухонний ніж, молоток, сокира, ножиці, заступ, праска, макогін, викрутка, пильник тощо). 
   Предмет – термін, який застосовують в судовій медицині як збірне поняття. На відміну від знаряддя і зброї предмет, як фізичне тіло, часто не має спеціального призначення, але випадково чи навмисно застосовують для захисту чи нападу і викликає пошко­дження тіла (камінь, якась палиця, шматок сухої  землі – грудка, уламок цегли, кулак тощо). Далі термін “предмет” ми застосо­вуємо, розуміючи під ним зброю, знаряддя і різні предмети.

 ГОСТРІ ПРЕДМЕТИ В СУДОВО-МЕДИЧНОМУ СЕНСІ

Поверхня предмета, яка стикаючись з тілом, діє на тканини, розрізаючи, роз’єднуючи або розщеплюючи їх, називається гост­рою, а відповідні предмети – гострими. Ушкодження, що утво­рю­ються від них, складають групу ушкоджень гострими пред­метами. У підручниках та посібниках з судової медицини М.В.По­­пова, М.І. Райського, М.І. Авдєєва та інших є таке визна­чення гострих предметів: будь-який предмет, який має гострий край або гострий кінець (або те і інше разом), відноситься до гострих. Гострими ми називаємо такі предмети, які, діючи на тіло людини чи його одяг своїм краєм чи кінцем, спричиняють пошко­дження з певними властивостями. Ці властивості залежать від видових (групових) особливостей гострих предметів.

Гострі предмети класифікують по-різному.

Звичайно виділяють основні 3 групи: ріжучі, рубаючі та колючі, а також колюче-ріжучі. Але є ще й пилячі предмети (пилки), свердлячі та довбаючі предмети, пошкодження якими зустрічають рідко і тому вивчення їх сту­дентами робочою програмою з судової медицини не перед­бачено.    Типовими ушкодженнями тіла людини, що утворюються від дії гострих предметів, є рани. Залежно від виду предмета та ме­ха­­ніз­му його дії на тканини розрізняютьрізані, рублені, колоті, коло­то-різані рани. Всі вони характеризуються певними ознака­ми, властивими для дії певних гострих предметів. Ці ознаки ран ми називаємо загальними. Вони дають змогу відрізнити рани, спри­чинені гострими предметами, від ран, нанесених тупими предме­тами чи пострілами з вогнепальної зброї. Але за цими ознаками не можна визначити вид гострого предмета.До загальних ознак ран від дії гострих предметів відносять: певну форму ран: веретеноподібну, щілиноподібну або променисту;рівні, гладенькі, без розміжчень, осаднень (здирання епідер­місу), без надривів, крововиливів краї ран, які не відшаровані від підлягаючих тканин; відсутність сполучнотканинних перетинок між протилеж­ними краями чи у кінцях ран;гострі, іноді з надривами (при дії рубаючих чи певних колю­чих предметів) кінці ран; рівні, прямовисні стінки їх, без крововиливів у межах власне шкіри.

 Це не відноситься до жирової клітковини, поверхня якої від дії гострих предметів завжди має нерівний зернистий вигляд.

ПОШКОДЖЕННЯ РІЖУЧИМИ ПРЕДМЕТАМИ

Ріжучі предмети характеризуються наявністю леза (тобто ребра, в якому грані, що перетинаються, сходяться під дуже гострим кутом, причому це ребро ще й заточують), а також легкою (невеликою) вагою: бритва, ніж, коса, шматок віконного скла, бляхи, гострий край каменя, відламка кістки тощо. 
   Механізм утворення ушкоджень ріжучими предметами скла­дається з натискування на пошкоджувану частину тіла і одночас­ного руху предмета по його поверхні. Якщо взяти гостру бритву і трішки натиснути її лезом на шкіру в перпендикулярному напрям­ку, то пошкодження не виникне. Але вже невеликий рух уздовж подовжньої осі викличе розріз шкіри – утвориться різана рана. Отже, у механізмі формування різаної рани важливіше зна­чення має поздовжнє ковзання леза при невеликому тиску. Ра­зом з тим, чим більший тиск і чим довше протягування леза, тим більші та глибші виникають рани.

   Діагностують дію ріжучих предметів за такими видовими (чи груповими) ознаками ран:  форма їх веретеноподібна, а при зведених краях – лінійна (в зв’язку з чим має лише довжину), а їх просвіт у вигляді перевер­нутого трикутника. Характерне зяяння ран завдяки скоротності шкіри чи перерізаних м’язових волокон; кінці ран мають насічку (поступове зменшення глибини рани від її центру до кінця в межах власне шкіри та епідермісу ) та (чи) надріз (поверхневе пошкодження епідермісу лінійної форми); переважання довжини рани над її глибиною та шириною.

Проте на шиї рана від ріжучого предмета може мати значну глибину; характерна сильна кровотеча, оскільки судини перерізаються, а не розриваються, а тому не спадаються;вони загоюються здебільшого первинним натягом і зали­шають тонкі лінійні рубці. Як правило, рани від ріжучих предметів локалізуються на відкритих частинах тіла: на передній поверхні шиї, на обличчі, у ліктьових згинах, на передпліччях і кистях. Для висновку про напрямок руху ріжучого предмета беруть до уваги більшу глибину рани у її початку і більшу кількість по­верх­не­вих надрізів у її кінці. Крім того, на початку і посередині роз­­різу поперечно розташоване волосся над раною пере­рі­за­єть­ся, водночас як над кінцевою частиною рани волосся залишається цілим. При наявності двох різаних ран, що перетинаються, питання про послідовність їх нанесення може бути з’ясоване при зближенні країв цих ран. У такому разі перша рана буде непереривною, а друга – східчастою, що зв’язано зі скороченням, розходженням країв.

ПОШКОДЖЕННЯ РУБАЮЧИМИ ПРЕДМЕТАМИ

Рубаючі знаряддя характеризуються значною вагою, діють з розмаху і з силою опускаються на уражуваний об’єкт перпендикулярно чи похило до поверхні: теслярські або столярні сокири, сікач, сапа, заступ, лопата, шабля тощо. 
   Внаслідок дії рубаючих предметів утворюються рани, які відрізняються значною величиною та глибиною, їм властиві ознаки, характерні для ран від гострих предметів. Особливістю травми рубаючими предметами є ушкодження підлягаючих кісток. Якщо під ушкодженими м’якими тканинами немає близько кісток, то такі рани можна сплутати з ранами від інших гострих предметів, зокрема від ріжучих. Серед ушкоджень рубаючими предметами в судово-медичній практиці найчастіше зустрічаються ушкодження, що наносяться різними сокирами. Морфологічна характеристика поранень сокирою залежить від того, яка частина її леза стикалася з тілом.

Іноді при одному ударі сокирою виникає дві рани, розділені ділянкою неушкодженої шкіри. Його спостерігають тоді, коли удар припадає на виступаючі та западаючі частини тіла (на лиці в ділянці очних ямок, на грудях в ділянці ребер і міжреберних проміжків): в місцях кісткових виступів утворюються рани, в западаючих місцях – шкіра залишається цілою. Як правило, кожне поранення сокирою супроводжується пору­шенням цілостіпідлягаючих кісток. Пошкодження кісток голови рубаючими предметами мають свої особливості. Якщо лезо чи полотно заглиблюється в кістку, воно діє як клин, розсуваючи її своїми щоками в сторони. Залежно від глибини занурення сокири в кістку, розрізняють надруби, вруби, розруби та відруби. Надруб характеризується порушенням цілості зовнішньої кіст­ко­вої пластинки і прилягаючого до неї тонкого шару губчастої речо­вини. Вруб являє собою більш глибоке ушкодження, яке не захоплює усієї товщі кістки. Розруб – ушкодження усієї товщі кістки з утворенням довгастого, щілиноподібного перелому, що відображає поперечний переріз клина сокири. Відруб – це цілко­вите відокремлення частини кістки чи тіла (А.І. Муханов, 1988).

При дії лише середньої частини леза у кістці склепіння черепа виникають лінійні, веретеноподібні надруби чи вруби. Якщо в кістку заглиблюється носок або п’ятка сокири, виникають ушкодження у вигляді витягнутих трикутників, у яких один кінець гострий, а протилежний – П-подібний. Якщо клин сокири проникає глибоко, то формуються дірчасті щілиноподібні переломи з П-подібними кінцями, від яких відгалужуються численні тріщини, а по краях розруба – надломи від щік.

ПОШКОДЖЕННЯ КОЛЮЧИМИ ПРЕДМЕТАМИ

Ми дотримуємося класифікації колючих предметів, запро­понованої і обгрунтованої А.І.Мухановим (1964). Виявляєть­ся, що всю різноманітність колючих предметів можна об’єднати всього у три підгрупи: •колючі предмети з безреберною поверхнею;•колючі предмети з ребрами; колючі предмети з одним або двома лезами.

А. Колючі предмети з безреберною поверхнею – це голка, шило, спиця, шпичка, круглий цвях, стилет, шпага, дротик тощо, які мають на поперечномуперерізі круглу або овальну форму. Вони діють на тканини своїм кінцем, внаслідок чого утворюється точкова ранка. Залежно від діаметра знаряддя рани часто бувають і значно більші, але вони рідко бувають більшими 0,5-1 см, тобто вони дрібні. Бокова поверхня таких предметів, про­суваючись у глибину, розсуває тканинні структури, здав­люючи їх по окрузі. Якщо травмуючий предмет видалити, то роз­сунуті тканини внаслі­док їх еластичності спадаються і ут­во­рюють щілиноподібну (рідше – овальну) рану з гострими кін­ця­ми. Розірвані дрібні судини легко тромбуються і кровотеча часто буває незначною.

Якщо поперечний діаметр предмета невеликий (голка, шило, спиця, шпичка, дротик), то отвір буває настільки малий, що може залишатися непомітним, особливо у прихованих ділянках тіла. Якщо колючий безреберний предмет має більший діаметр – 5-10 мм (наприклад, круглий цвях, стилет, шпага) тарізко виражену конічну форму, якщо він зовні не дуже гладенький, заржавілий чи забруднений, то при зануренні в тіло він може захоплювати епідерміс і здирати його по краю отвору. Внаслідок цього після смер­ті здертий край рани дещо підсихає і утворює поясок осаднення, як у вхідному вогнестрільному отворі. Ця обставина не раз була причиною помилок, коли колоті рани вважались вогнестрільними і навпаки. Тут треба пам’ятати, що кульові вогне­стрільні отвори, як правило, круглої форми і мають дефект тканини. 
Б. Колючі предмети з ребрами – багнет, заточений три- чи чотиригранний пилник, такий же стилет, викрутка, чотирире­берний цвях, інші предмети з реберною поверхнею. Тіло таких предметів витягнуте у вигляді піраміди з гострим кінцем. Вони можуть мати 3, 4, 5, 6 і більше ребер. Поперечний переріз їх має вигляд трикутника, чотирикутника, квадрата, п’яти- чи шестикут­ника. Пошкодження утворюються за рахунок дії ребер (а не граней), і чим ребер менше, тим кути їх гостріші і тим більшу травмуючу дію вони справляють на тканини.

Від дії колючого предмета з трьома ребрами виникають дрібні, променисті за формою (трипроменисті, дещо трикутні) рани, оскільки від кожного ребра утворюється по одному надриву .

Колючий предмет з п’ятьма ребрами залишає дрібні пятипро-менисті рани. Промені від них короткі, не більше 2-3 мм, іноді вони різні за довжиною, від певного одного чи двох ребер можуть утворитися лише невеликі сліди вдавлення, оскільки не завжди кожне ребро спроможне викликати надрив шкіри. 
   Якщо діяв колючий предмет з шістьма ребрами, то в типових випадках виникають невеликі щілиноподібні (іноді дещо овальні) рани, розташовані своїми довшими розмірами паралельно лініям Лангера. Проте на краях таких ран можна знайти по два неглибо­ких надриви чи сліди тиснення, розташованих один напроти другого. Кінці ран відповідають двом ребрам колючого предмета, по два надриви по краях, відповідно, чотирьом ребрам.

В. Колючі предмети з лезом (лезами) – це такі предмети, які мають плоский клинок і рукоятку. Якщо у клинка один край заточений, а протилежний – у вигляді П-подібного утво­рення, то це колючий предмет з одним лезом і обушком (чи спин­кою). До них належать різні ножі: фінський, мисливський, баг­нетний, кухонний, складаний тощо. Якщо обидва краї клинка заточені, то це колючий предмет з двома лезами, наприклад, кин­джал або двосічний клинок. Такі предмети, знаряддя чи зброю ще називають колюче-ріжучими предметами. У клинках розріз­няють скіс (чи скоси – у кинджала) та вістря (гострий кінець).

Серед колючих предметів у судово-медичній практиці найчас­тіше ушкодження спричиняються саме такими предметами. Заглиб­лю­ючись прямовисно в тіло людини, перераховане знаряддя чи зброя не розщеплюють (розсовують) тканини, а розсікають (пере­різають) їх. Розріз завжди робить лезо чи леза, а вістря відіграє допоміжну роль, неначе вказує, прокладає шлях. При пораненні колючим предметом з одним лезом виникає невелика (довжиною до 2-3 см) рана щілиноподібної форми. Нерідко форма її може мати дещо веретеноподібний вигляд (як у короткого, товстого веретена), а при значному зяянні – набли­жатися до овалу, що залежить від локалізації ушкодження та щільності шкіри і підшкірної основи. Краї рани завжди рівні, гладенькі, без осаднення, в них немає крововиливів, розміжчення тканин, розривів, вони не відшаровані. Стінки рани стрімкі, прямо­висні. Один з кінців рани, що сформувався за рахунок дії леза, гострий, без насічки чи надрізу або інших додаткових ушкоджень. Другий кінець рани може бути гострим, закругленим, П- чи М-подібним, залежно від товщини обушка та вираженості у ньому ребер.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТРАВМУЮЧОГО ЧИННИКА

Індентифікацією називається процес установлення тотож­ності предмета за його ознаками, які відобразилися в сліду, а експертиза, що вирішує питання тотожності, називається іденти­фікаційною. До неї відноситься більшість трасологічних експертиз (див. навч. відеофільм), а також ідентифікація цілого за частинами, тобто визначення, чи є даний об’єкт (наприклад, відламок леза бритви, клинок ножа, знайдені в рані) частиною іншого предмета, від якого він був відокремлений внаслідок якоїсь дії (частіше механічної), наприклад, відламаний. При такому дослідженні порівнюють між собою безпосередньо передбачувані частини одного цілого (за зовнішньою будовою поверхней відламу). У простих випадках рельєф цих поверхонь, якщо їх прикласти однудо одної, цілком зіставляється.

У складних випадках може застосовуватись спектрографічний метод дослідження, про що вже згадувалось.

Для встановлення конкретного екземпляра рубаючого чи колючого предмета з лезом (лезами) використовують шліфи, що залишаються на кістках чи хрящах лезом сокири, або сліди ков­зання леза колючого предмета з одним чи двома лезами на хрящових стінках ранового каналу у вигляді чергування дрібних валиків і борозенок. Обов’язково за певною методикою роблять експериментальні сліди лезами знарядь, що підлягають ототож­ненню на слідовідтворюючих матеріалах. В якості таких мате­ріа­лів використовують різні моделювальні та зліпочні речовини: плас­ти­лін, восково-пластилінову композицію, стиракріл, по­лімерні синте­тичні матеріали (сиеласт, силіконову пасту К) тощо.

Знайдені при розтині трупа траси на кістках чи хрящах та отри­мані експериментально фотографують в одному і тому ж масштабі. Потім негативи чи позитивні відбитки порівнюють, зіставляють. Тотожність досліджуваного знаряддя буде доведена, якщо порівнювані ознаки (зокрема сліди від леза сокири, леза ножа чи кинджала) збігаються.

Останнім часом з метою ототожнення травмуючих знарядь використовують профілограми рельєфу шліфіф, записаних на спеціальному приладі – щуповому профілографі-профілометрі .

СУДОВО - МЕДИЧНА  ЕКСПЕРТИЗА ВОГНЕСТРІЛЬНИХ  УШКОДЖЕНЬ

Вистріляна куля чи дріб справляють переважно механічну трав­матичну дію. Типове вогнестрільне ушкодження складається з вхід­ної рани, ранового каналу і вихідної рани при наскрізному пораненні. Бувають також сліпі, дотичні та оперізувальні вогне­стрільні пора­нення. При експертизі вогнестрільних ушкод­жень завж­ди виникає питання про напрямок пострілу, про взаємо­розташування поранено­го і стріляючого, про напрямок ранового каналу в тілі людини тощо. Для правильного вирішення цих та інших питань треба перш за все встановити вхідний та вихідний отвори, які значно відріз­няються один від одного за своєю морфологією. 
Вхідна кульова рана (чи вхідний отвір) невелика, 6-8 мм в діаметрі, рідко більша, часто відповідає діаметру кулі або на 1-2 мм менша цього діаметра.Проте у деяких випадках вхідний отвір може бути більшим від вихідного. Це буває внаслідок дії газів при дуже близьких дистанціях пострілу. У більшості випадків вхідний отвір дещо менший діаметра кулі. Це пояснюється власти­вістю шкіри, яка розтягується при проходженні через неї кулі і яка слідом за тим трохи скорочується. За величиною вхідного отво­ру у шкірі не можна зробити правильний висновок про калібр зброї. Форма її кругла, круглувата або овальна, якщо куля входить у тіло своєю головною частиною перепендикулярно до поверхні шкіри чи під незначним кутом до неї.Кругла форма вхідного отвору пояснюється тим, що куля в момент заглиблення у тіло, маючи велику кінетичну енергію і ударяючи своїм переднім кінцем у шкіру, вибиває у ній (подібно пробивачу) отвір, який наближається за формою до поперечного круглого перерізу кулі.. Маючи значну кінетичну енергію, куля вибиває ділянку шкіри, що знаходиться перед нею, внаслідок чого спостерігають дефект тканини (1) – одна з достовірних ознак вогнестрільного вхідного отвору. Діагностична цінність ознаки очевидна: виявлення дефекту тканини в одному з двох отворів при наскрізному пораненні дає право визнати цей отвір вхідним. Іншою ознакою, що має надзвичайно важливе значення у роз­піз­нанні вхідного отвору, є наявність навколо нього обідка осаднення. Контузійний обідок або обідок осаднення оточує вхідний отвір вузькою каймою шириною 1-2 мм. Він обумовлений тим, що в момент проходження кулі через шкіру остання трохи вдавлюється і розтягується внаслідок своєї еластичності. Через це край рани, що стикається з кулею, при цьому забивається і здирається боковою її поверхнею. При проникненні у тіло куля неначе обтирається краями вхід­ного отвору, де затримуються різні частинки, що завжди бувають на поверхні кулі. Наслідком цього є наявність по краю вхідного отвору темно-сірого чи чорного вузького обідка, який називається обідком обтирання або обідком забруднення.Це ще одна ознака вхідної вогнестрільної рани. При пострілах через одяг поясок обти­рання на ранах шкіри часто відсутній, оскільки більша частина нак­ла­день, що були на кулі, залишається на краях пробитих тканин одягу. Як правило, обідок обтирання збігається з обідком осаднення, накриваючи його. У проекції пояска забруднення у вхідній вогнестрільній рані розташовується ще один поясок – обідок металізації, який являє собою відкладання дрібних часточок металів по краю рани чи ушкодження одягу. Як уже згадувалось, куля несе на собі частинки термічного розкладання пороху і різних металів (капсульного складу, іржі з каналу ствола, крихти металів, що стираються з поверхні кулі при проходженні нею каналу ствола тощо). Частинки цих металів залишаються по краях вхідного отвору в одязі і шкірі. Вони формують обідок металізації. Край вхідної вогнестрільної рани у типових випадках дрібно­зубчастий або гладенький, що залежить від величини кінетичної енергії кулі: чим більша енергія кулі, тим рівніший край. Має також значення форма кінця кулі. Помічено, що шпилясті кулі утворюють більшрівний край, а заокруглені чи тупокінцеві – зубчастий. У більшості випадків вхідний отвір менший від вихідного (відео) . Але ця закономірність має і виключення, про що вже згадувалось. Вхідний отвір за величиною буває однаковим з вихідним (наприк­лад, коли вони розташовані близько один від одного) або навіть і більшим (при пострілі впритул, іноді з дуже близької відстані за рахунок дії газів тощо). Про вхідний отвір свідчить також наявність навколо ушко­дження одягу чи шкіри чорно-сірого нальоту кіптю, незгорілих порошинок та інших компонентів пострілу. Вихідна рана (чи вихіднийотвір) – рана, через яку вогне­стрільний снаряд (куля, її частини, дріб) залишає тіло. Фор­мується вона не так, як вхідна. Куля, проходячи через тканини,підходить до шкіри зсередини і витягує її попереду себе у вигляді конуса. Подолавши опір тканин, куля втрачає при цьому частину кінетичної енергії. Епідерміс на верхівці випинання розтріс­ку­ється у радіаль­них напрямках і шкіра проривається. В зв’язку з цим форма вихідного отвору найчастіше промениста, щілино­подібна чи невиз­начена, що залежить від локалізації рани та еластичності шкіри в ділянці поранення. 
Протилежні краї рани добре зіставляються без натягнення шкіри, точно прилягають один до одного і закривають отвір. Отже, вихідна Вогнепальна рана не має дефекту тканин, а якщо його спостерігають, то він значно менший від дефекту у вхідній рані (відео). Краї вихідного отвору зубчасті, шматкоподібні, розірвані з над­ривами, що відходять у сторони. Навколо нього завжди відсутні суп­ровідні фактори пострілу – кіптява, незгорівші порошинки тощо. 
Вихідний отвір не має поясків обтирання, металізації чи осад­нення. Здирання епідермісу іноді спостерігають і біля вихідного отвору, коли ділянка шкіри у місці виходу кулі була притиснута до твердої основи – до спинки стільця, до дерев’яної стіни, цемен­тної підлоги, ременя портупеї тощо. Таке осаднення шкіри біля вихідного отвору рідко буває кільцеподібної форми і назване В.П. Ціп­ковським (1956) “осадненням шкіри біля вихідного отвору” в протилежність обідка чи пояска осаднення навколо вхідної рани. У більшості випадків вихідний отвір більший, ніж вхідний. Різницю у величині пояснюють тим, що в момент попадання в ті­ло куля летить правильно, а в момент виходу з нього може де­що повернутись боком, деформуватись, захопити з собою кіст­ко­ві уламки, що і обумовлює більшу величину вихідного отвору. Мо­жуть бути і інші причини, на що вже зверталась увага. Треба мати на увазі, що при одному вхідному може утво­ри­тись кілька вихідних отворів. Куля іноді може деформуватись в тілі і поділитись на окремі фрагменти, які виходять кожний самостійно, формуючи окремі отвори. В таких випадках у тка­нинах вдається знайти окремі дрібні уламки кулі, особливо при рентгенографічному дослідженні. 
   Буває, що характерні ознаки вхідного і вихідного отворів відсутні або нечітко виражені. Для правильного розпізнання отвору мають значення різні фактори. Тому правильна діагнос­тика повинна грунтуватися на критичному оціннюванні кожної окремої ознаки та їх сукупності. Утруднення виникають не тільки при пострілах з неблизької відстані, але й при близьких пострілах. Це зустріча­ється у випадках, коли постріл зроблений через одяг, а одяг відсутній чи став непридатним для дослідження (залитий кров’ю). Ознаки близького пострілу іноді виражені дуже слабко або знищуються обмиванням рани тощо.

ВИЗНАЧЕННЯ  ВІДСТАНІ  ПОСТРІЛУ

   Відстань пострілу – віддаль від дульного кінця вогнепальної зброї до уражуваного об’єкта під час пострілу. Правильне визна­чення відстані пострілу має виключно важливе значення і належить до компетенції судово-медичного експерта чи лікаря. В судовій медицині і криміналістиці розрізняють і на сучасному рівні розвитку науки можна діагностувати такі відстані пострілу:

постріл впритул, постріл частково впритул, постріл з дуже близької відстані, постріл з близької відстані і постріл з неблизької відстані. Такий поділ пояснюється особливостями судово-медичної практики і особли­востями пострілів з цих дистанцій. Постріли з названих дистанцій характеризуються певними ознаками, виявлення яких і дає змогу визначити відстань пострілу. Щоб зрозуміти особливості змін, які виявляються, треба ясно уявляти собі, що відбувається при пострілі з тієї чи іншої дистанції. Постріл впритул (контактний) – постріл, при якому дульний кінець вогнепальної зброї безпосередньо доторкається, приту­ляється до поверхні одягу чи тіла людини (постріл без відстані).При цьому кульовий канал – це продовження каналу ствола зброї. Всі фактори пострілу (снаряд, гази, полум’я, незгорілі частинки пороху, кіпоть тощо) поринають у кульовий канал (“нічого ззовні, все всередині”). Специфічною ознакою пострілу впритул є відбиток кінця зброї – штанц-марка або штамп-відбиток, який являє собою ушкодження на шкірі у вигляді садна чи синяка навколо вхідного вогнестрільного отвору, що відтворює конструктивні особливості дульного кінця зброї. Штамп-відбиток формується в основному за рахунок газів пострілу. При пострілі впритул куля пробиває тканини і слідом за нею в кульовий отвір вриваються порохові гази. Штамп-відбитки завжди знаходяться в ділянці вхідного отвору і мають в діаметрі 2-3 см. Вони можуть маскуватися накладанням кіптяви і крові. Щоб їх виявити, треба після опису рани обережно обмити і витерти ділянку рани. Відбитки-садна можуть бути круглими, грушоподібними з вхідним отвором посередині. Осаднена ділянка спочатку волога з червоним відтінком, потім поступово підсихає і темніє. Відбитки-синяки багряно-синього кольору, конту­ри їх не завжди передають форму і величину дульного кінця зброї. Відбитки-синяки розташовуються на відстані 0,5-1 см від краю вхідної рани. Відбитки-рани утворюються рідко, вони невеликі і не глибокі (до підшкірної основи). При пострілі впритул іноді виявляється закопчення шкіри чи одягу у вигляді густого темно-сірого чи чорного кільця шириною 1-2 мм навколо вхідного отвору. Це зумовлено тим, що під час пострілу сила віддачі зброї дещо відводить її від тіла чи одягу і між дульним зрізом і ними виникає невеликий проміжок, через який проникає небагато кіптяви. На одязі, особливо світлому, штамп-відбиток навколо вхідного отвору може бути у вигляді незакопченої ділянки тканини певної форми, що відтворює форму та величину дульного кінця зброї, окреслений смугою незначного закопчування.

При пострілі впритул в груди або живіт, порохові гази, розширюючи вхідний отвір у шкірі, цілком проникають у порож­нини, де і проявляють свою значну руйнуючу дію (відео). При цьому, крім загальних ознак пострілу впритул, вхідна кульова рана частіше невелика (0,5-0,8 см в діаметрі), круглої або овальної форми, на її краях можуть бути дрібні надриви. Ця ж рана зі сторони грудної або черевної порожнини завжди більша, ніж її розміри на шкірі, часто невизначеної, трикутної, ромбоподібної форми. Внаслідок механічної дії газів відбуваються значні ушкодження паренхіма­тозних та порожнистих органів, наповнених рідиною, за рахунок гідродинамічного ефекту. Спостерігають значні розриви легень, печінки, шлунка, кишечника, серця, селезінки, нирок, сечового міхура тощо. Якщо дульний кінець зброї приставлений до частини тіла, де підлягає товстий шар м’яких тканин (сідниці, стегна, поперекова ділянка, литка), то при пострілі впритул гази проникають у рановий канал, значно розширяючи його. Вхідний отвір може бути звичай­ний, без надривів та відшарування шкіри. Але м’які тканини (під­шкірна основа, м’язи) значно розміжчені на значному протязі, рано­вий канал нерідко має грушоподібне розширення зі значними крововиливами у його стінку. При пострілі впритул у малу порожнину (наприклад, у рот) основні ушкодження формуються за рахунок розривної дії газів. Відбуваються характерні розриви кутів рота у вигляді радіальних ран, тріщин, численні розриви слизової оболонки ротової порож­нини, осколкові переломи кісток верхньої і нижньої щелеп. У місці виходу кулі бувають великі рвані шматкоподібні рани, частина відламків кісток склепіння черепа може бути відсутня. При пострілі в рот з гвинтівки або мисливської рушниці спостерігають руйнацію лицьової частини черепа, часто і мозкової його частини. Іноді від голови залишається лише деформоване обличчя, основа черепа і його бокові стінки, усе інше, в тому числі більша частина мозку, відсутнє. Постріл частково впритул – постріл із зброї, яка розта­шована не перпендикулярно до перешкоди, а під деяким кутом, тобто коли до одягу або тіла притуляється лише частина дульного зрізу. М.В. Попов (1950) назвав його боковим при­тулом. Такий постріл має ознаки пострілу впритул і пострілу з дуже близької відстані. При цьому руйнуючу дію справляє не тільки куля чи дріб, але й гази та полум’я. Одна частина газів з їх складовими еле­мен­тами (кіптявою, незгорілими порошинками, частинками мета­лів) слідом за кулею проникає в рановий канал, травмуючи одяг, м’які частини чи кістки, і де їх можна бачити при дослідженні. Інша частина газів направляється поза вхідну рану, і кіптява, незгорілі зерна пороху покривають ділянку одягу чи шкіри, розташовані з боку відкритого кута у вигляді овалу. Вхідний отвір локалізується ексцентрично, біля краю овала. Характерною ознакою пострілу частково впритул є дугопо­дібний відбиток дульного кінця зброї з однієї сторони рани (непов­ний штамп-відбиток) у вигляді садна довжиною 1-2 см, шириною 0,3-0,5 см, або у вигляді синяка трохи більших розмірів. Неповний штамп-відбиток – ознака не постійна, але якщо він є, то це доказ пострілу частково впритул (або впритул). Як і при пострілі впритул, однією з ознак пострілу частково впритул є забарвлення м’яких тканин в ділянці вхідної рани в яскраво-червоний колір внаслідок утворення карбоксигемоглобіну від окису вуглецю, що міститься в порохових газах. На тканих матеріалах одягу внаслідок пострілу частково впритул виникають хрестоподібні розриви різної величини, причо­му довжина розривів, що відходять від кульового отвору, не одна­кова. Один чи два розриви значно довші від решти, вони відпо­відають відкритому куту притуленої зброї і завжди покриті нальо­том кіптяви, залишками незгорілих порошин тощо.

Дуже близька відстань – це така відстань, при пострілі з якої порохові гази і полум’я ще здатні спричинити ушкодження одягу чи тілу людини. Для сучасної ручної стрілецької зброї ця віддаль становить в середньому не більше 5-10 см від дульного її кінця. С.Д. Кустанович (1956) назвав цю відстань “в межах механічної дії порохових газів”. Постріл з дуже близької відстані характеризується такими ознаками:

•невеликі чи значні хрестоподібні розриви тканих матеріалів одягу в поєднанні з досить широким колом відкладання кіптяви на його зовнішній поверхні навколо вхідного отвору; 
•розриви, надриви країв рани за рахунок механічної дії газів та густий шар кіптяви навколо неї. Іноді, як уже згадувалось, порохові гази можуть спричинити забій шкіри навколо вхідного отвору, який після підсихання набуває пергаментної щільності і червоно-бурого або буро-коричневого забарвлення; 
•яскраво-червоне забарвлення країв чи самої вхідної рани за рахунок утворення карбоксигемоглобіну; 
обпалення пушкового волосся чи незначне обпалення вор­су вовняного одягу, пригладження ворсу суконних чи гру­бововняних тканин одягу, зміна їх кольору навколо отвору, загорання одягу навколо вхідного отвору, опіки шкіри, обгорання волосся (при дії полум’я димного пороху) тощо.Отже, якщо знаходять ознаки механічної чи хімічної дії газів або ознаки термічної дії полум’я навколо вхідної рани з нальотом кіптяви біля неї, то це вказує на дуже близьку відстань пострілу.

Близька відстань – це така відстань, при пострілі з якої на мішень (одяг чи тіло людини), крім кулі чи дробу, діють тільки такі додаткові фактори пострілу, як кіпоть, незгорілі зерна пороху, частинки металів, або тільки незгорілі порошинки. При цьому вхідна рана має звичайну характеристику . Кіпоть пострілу осідає на перешкоді та може бути виявлена на відстані до 30 см, рідко – більше, незгорілі зерна пороху – до 80-100 см і навіть більше, оскільки вони летять значно дальше кіптяви, як мініатюрні снаряди. Практично 100 см – межа близької відстані пострілу (для без­димного пороху). 
   На предметах світлого забарвлення кіпоть пострілу частіше має вигляд чорного чи темно-сірого круга шириною кілька санти­метрів навколо вхідного отвору. Відкладання кіптяви буває тим інтенсивнішим, чим меншою була відстань, з якої стріляли. На об’єктах темних тонів вона може бути візуально зовсім не розріз­нима або непомітна. Але на одязі чорного кольору кіпоть добре виділяється у вигляді більш-менш світлого нальоту.

Неблизька відстань – це така відстань, при пострілі з якої на перешкоду (одяг чи тіло) діє тільки снаряд (куля, дріб), а додаткові фактори пострілу (кіпоть, порошинки, частинки металу тощо) вже не долітають, а тому не виявляються. Неблизька відстань для ручної стрілецької зброї, як правило, починається за межами 100 см, рідко 150-200 см. Цю відстань ще називають “відстань поза межами дії додаткових факторів пострілу”.